Подвійне дно - Алла Сєрова

15

Якби зараз на землю впала комета чи було б винайдено новітній еліксир, що робить зуби навічно міцними і здоровими, я цього напевне й не помітила б. Ну, скажіть мені, яка має бути реакція в людини, що зненацька дізнається про… Власне, варто про все по черзі.

— Отже, ви попрацювали краще, ніж кілька професіоналів. — Огієнко з повагою дивиться на нас. — Безперечно, ваша тека з документами безцінна, молодець ваш Старий. Коли ми приблизно місяць тому кинулись збирати ці документи, то виявилось, що вся інформація, яка стосується вихованки Елізи Климковської, зникла майже повністю. Ми розпитували, та молоді працівники не знали потрібного, а старі прикидались маразматиками. Я повинен був здогадатися… та не здогадався, мені таке й на думку не спало. З досвіду знаю, що інтернати — не те місце, де між людьми встановлюються родинні стосунки, та ваш був винятком.

— Так. — Рудий страшенно гордий, а я не вірю цій оді, все ти знав, сучий сину. — Ми й справді стали родиною.

— Отож. Як я зрозумів, тут, у Дніпропетровську, ви знайшли всіх вказаних персонажів і за короткий час живих свідків не лишилося?

— Ми їх не вбивали, — бракувало лише звинувачення у вбивстві. — Вони самі винищили один одного, вони ж всі були ненормальні.

— Припускаю. Тоді зустрічне питання: хто вбив полковника Корбута? Так, він вийшов у відставку полковником, проте не афішував цей факт. Отже, хто його вбив? Ольга Климковська?

— Ми застали її біля трупа. Ми навіть чули, як вона заходила в квартиру, і я гадаю, саме вона і застрелила Корбута. А от хто прослуховував квартиру Корбута, хто прислав касету старому Климковському? Хто дзвонив Ользі? І що вона хотіла знайти в квартирі Корбута? І навіщо взагалі було влаштовувати таку складну інтригу? Чим складніший план, тим більше ризику, що щось піде не так.

— Це питання. — Огієнко немовби випадково кладе руку на моє плече. — І що ви думаєте?

— Я думаю, що вам варто забрати свою руку назад, доки я не видряпала вам очей, лейтенанте. Отак, розумний хлопчик. А щодо того, хто б це міг бути, то ми гадали вже і вирішили: в цій справі є ще й третя зацікавлена сторона. Хтось страшенно хоче спекатись мене, але вбити власними руками не може. Наче табу в них таке, чи що. Поки справа має саме такий вигляд.

— Гаряче.

— То давайте, Олесю, не тягніть, випустіть з мішка всіх котів, всіх до одного.

— Слушно. Та от саме всіх до одного, як ви кажете, котів, у мене й немає. Власне, тому я тут. Разом ми знайдемо істину. З чого почалась для вас ця історія? Лізо, будь ласка, розкажіть мені. Я знаю, ви мені не довіряєте, але ви ж зараз нічим не ризикуєте.

— Так, можливо. Отже, все почалося з того, що мені закортіло пройтись пішки від зупинки Іванова, повз Уральські казарми — аж до проспекту, вздовж дороги. Був гарний вечір, і на Зеленому Яру палили листя. Якби йшов дощ, я б сіла в автобус — і нічого б цього не сталось. Вадику, ти мав рацію, дим від спаленого листя страшенно шкідливий. Дивись, що трапилось!

— Лізо, припини.

— Ні, це ж правда! Все почалось тоді, коли мені під ноги випав чоловік із синцем на місці обличчя. Зв’язаний, в дорогому костюмі. І я не придумала нічого кращого, як притягти його до себе додому і послати Рудому сигнал SOS. А за кілька днів по тому вбили Сашка. Я досі не розумію, кому завадив п’яниця. Але саме після того вбивства ви й намалювались у моєму житті, лейтенанте Огієнко. Милий збіг, адже ви зовсім не з міліції, туди мене жодного разу не викликали.

— Слушно.

— Так, та це не моя заслуга. То Корбут ткнув нас носом в очевидне. Мені процедура невідома, то я все сприйняла як належне, а от Корбут одразу збагнув, що до чого. Він був хитрий старий лис. І мені таки цікаво, в чиїй грі він виступив фланговим пішаком?

— З’ясуємо, почекайте. — Огієнко розглядає мої ноги як щось цілком для себе нове. — Далі?

— А далі я зустріла Ірку. Я часто бачила її там, на проспекті, та не знала, що вона хвора. А тоді Вадим повіз її в лікарню. А потім з’явився Стась — після стількох років! І повіз мене до Деберца. Ну, потім вам уже все відомо. І я хочу пояснень. І найперше: хто були ті люди, що влізли в будинок Стася? І яким чином ви з ним пов’язані? І як це все стосується мене? Власне, я хочу почути одне: що, в бісового батька, відбувається?

— Старі борги.

— Що?!

— Пояснюю. — Огієнко відірвався від споглядання моїх кінцівок і його погляд переповз мені на груди. Маньяк якийсь. — Ніщо безслідно не зникає і ніщо не виникає на порожньому місці. Ситуація, що склалася зараз, зріла п’ятдесят з гаком років. Це ланцюжок фатальних помилок і збігів, а крайньою лишились ви, Елізо, тому що саме на вас і замикається вся справа. Ви знаєте, що вашим батьком — біологічним батьком — був Клаус-Отто Вернер, нещодавно вбитий?

— Так.

— Чудово. А чи знаєте ви, що за його заповітом ви повинні успадкувати все його майно — рухоме й нерухоме? Все, до останнього цента, а там — мільйони доларів і чудово налагоджене виробництво. Ви це знаєте?

— Господи…

— Отож.

— Але… як?! З якої речі?

— Саме це мені й невідомо, але якщо ви доведете, що є його донькою, все ваше. Повторюю: все. На жаль, ми так і не знайшли вашу першу метрику… Стас шукав її на квартирі в старих Климковських, та не знайшов.

— А вам що до того? Це ж моя спадщина. Чи наша чудова держава вже знайшла спосіб накласти лапу на неї?

— Ні. Справа не в тому. Власне кажучи, справа тут не тільки в вашій спадщині. Я давно шукаю канал, яким до Європи з Близького Сходу і Латинської Америки постачаються наркотики. І я вистежив, та доказів недостатньо.

— Тільки не кажіть мені, що наркоту перевозив Вернер у своїх освітлювальних приладах.

— Яких приладах?

— Ну, він же випускав освітлювальні прилади?

— Хто вам таке сказав?

— Андрій…

— Давайте забудемо поки що про нього. Він вам збрехав, і якби ви уважніше читали газети, то знали б, що Клаус Вернер на своїх фабриках випускав каву, ось ми сьогодні пили