Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
— Вони аж ніяк не схожі на вузли теперішніх жертв.
— Але що з цього випливає? Я вже казав: у нього був час, щоб удосконалитися. Собєскі — вбивця, він ніколи не вгамується. Це — психопат.
Переконувати його — марна справа: він не змінить своєї думки.
— Послухайте, — наголосив колишній коп. — Після попереднього розслідування я ще раз завітав до Собєскі в тюрму.
— Навіщо?
— Просто так. Ми посперечалися. Собєскі не здатен співчувати, в нього немає жодних моральних принципів. Він не тямить, чому не можна вбивати, не бачить різниці між добром і злом.
— Мабуть, ви дико ненавидите його.
— Зовсім ні. Для нього я був «друзякою», він вважав, що ми спільно пройшли вирішальний етап нашого існування — і це правда. Він справді відчував до нас, копів, щось на кшталт жалості. Завжди думав, що закон для нього не існує. У нього є своя логіка, а наш світ здається йому нікчемним і жалюгідним.
— Ви приходили до нього, і про що він вам розповідав?
— Про свої звитяги.
— Які саме?
Жакмар гірко розсміявся.
— Щойно він потрапив за ґрати, як шанувальниці почали йому надсилати листи пачками. Саме я мав читати їх перед тим, як вони потрапляли до нього. Були жінки, які вірили, що Собєскі невинний, а деякі присяглися підтримувати його до кінця. Були й такі, що вважали його винним… і ще більше від того збуджувалися. Не знаю, як ви, а я вже віддавна нічого не тямлю в бабах…
Корсо вирішив промовчати.
— У Собєскі є алібі для кожного вбивства.
Жакмар хижо усміхнувся:
— Кажу ж вам: це пройдисвіт!
Стефан подумки кивнув: на одну шальку терезів він поклав алібі Собєскі та його давню репутацію безневинного митця, а на другу — переконання копа-пенсіонера, відлюдника, що зациклився на певних спогадах.
— Не давайте пошити себе в дурні, — попередив його Жакмар. — Він став визначним художником, то що йому заважає стати визначним злочинцем?
Корсо поклав слухавку й вирішив розпочати справу із самого початку, тобто переосмислити всі розслідування: Борнека, їхньої групи, Жакмара… І поміркувати над тим, що вийде з такої суміші.
Аж раптом у двері постукав Людо — повернувся-таки із СІЗО Флері-Мерожис.
— Ти там застряг на цілий день, чи як?
— Точно так, — промовив він, засапавшись. Мабуть, бігом піднімався сходами. — Опитав цілу купу вертухаїв та ув’язнених…
— І як?
— Відгуки лише схвальні.
— Тобто?
— По-перше, всі вважають, що він збіса жорстокий і розумний.
— Це ще не робить з нього серійного вбивцю.
— Ані обкурену скотину, що запанікувала в ніч пограбування. Його адвокат стійко тримався цієї тези, аби гіршого не сталося.
Захист повністю провалився: Собєскі посадили за ґрати на двадцять років (максимальний термін).
— Насправді, — далі провадив Людо, — це справжній хижак. Він запроваджує в буцегарні свої порядки.
— Ніби бугай який.
— Отож, він ніколи таким і не був. Ти хоча б його бачив? Він худий, як тріска. Отже, ніхто не наважувався до нього наближатися. Небезпечно для життя — міг уколошкати брелоком. Його навіть підозрюють у вбивстві кількох хлопців у Флері — а також у Безансоні.
— Побрехеньки. Тюремні казки.
Людо витягнув протоколи й виклав на письмовому столі Корсо.
— Убивства справді трапилися, і щоразу розслідування звужувалося до Собєскі.
Стефан згадав слова художника про те, що його сотні разів зґвалтовано. Цікаво, це сталося перед тим, як він залякав усю буцегарню, чи просто збрехав?
— Він жодного разу не був притягнутий до відповідальності за ці вбивства, — зауважив Корсо, гортаючи протоколи.
— Забракло доказів і свідків. Класична кругова порука. Так і є, що я, блатних не знаю? Вони могли в штани накласти від переляку, коли бачили Собєскі.
Проте це нічого не роз’яснювало у справі «Сквонка». Людо відчув недовіру боса.
— Але це не все, — продовжив він, викладаючи перед ним інші документи. — Коли Собєскі затримали, він не вмів ні читати, ні писати. В кінці терміну він склав іспит на бакалавра в тюрмі й став правником. Собєскі панував над іншими завдяки знанням і розуму. Він навіть прославився як неформальний суддя.
Стефан здвигнув бровою.
— Суддя?
— Так його називали у Флері. Коли траплялася якась суперечка в камерах, він утручався й усіх мирив. Але якщо хтось порушував обіцянку або робив дурницю, до того не мав жалю.
Так уже набагато цікавіше… Корсо нутром відчував, що вбивця Софі та Елен покарав їх за певні збочення: першу — за садо-мазо-витівки, а другу — за некрофільські нахили…
— Але я лишив і вишеньку на торті.
— Та ну? — відказав Корсо, піднявши голову.
— У тюрмі Собєскі займався шібарі.
Не відразу склади японського слова впорядкувалися в мозку поліціянта.
— Хочеш сказати… бондажем?
— Саме так. Він призвичаїв інших в’язнів до мотузки, і вони насолоджувалися від того, що їх прив’язували, а в буцегарні це вже апогей.
Корсо зібрав усі папери тулузця й запхав їх до одної теки.
— Чудова робота, Людо. Дякую. Потім ознайомлюся.
— А ви що знайшли?
— Іди до Барбі, вона тобі пояснить.
Коли поліціянт вийшов із кабінету, Корсо більше не розгортав теку. Йому в голову щойно запала ще одна думка. Подивившись на годинник, — уже минула 22-га, — він зателефонував одному з двох ССП[64], що мали стежити за Філіппом Собєскі; він доручив це новачкам, що було дещо ризикованим (колишній в’язень заслуговував на досвідчених копів), але новобранці мали суттєвий козир: вони не відгонили на кілометр поліційним відділком.
— Де ви?
— У «Сіленсіо», на вулиці Монмартр.
Зрозуміло: модний бар, облаштований Девідом Лінчем, розташований лише за кілька житлових масивів від «Сквонка».
— Що він там комбінує?
— Записує передачу для «Франс-Кюльтюр». Він там один із постійних ведучих.
— Надовго він там застряг?
— Щонайменше на дві години.
Корсо вже запхав револьвер у кобуру й одягнув куртку. Хай там як, а Жакмар мав рацію: з таким покидьком не можна розслаблятися.
Але воно того точно варте.
42
Фабрика дуже чітко вимальовувалася на нічному небі. Цієї миті майстерня Собєскі набула надзвичайної щільності, стала схожою на велику мертву зірку. Поблизу оточеної брукованим подвір’ям споруди розташовувалося лише кілька будинків, які стояли до неї задньою стіною. Досить незвичною для паризького передмістя була відокремленість будинку від
