Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

— Не я, Корсо. Мої друзі, поціновувачі, всі, хто боровся за те, щоб мене випустили з в’язниці.

— Як ти мене перестрашив.

Собєскі нахилився вперед. Він мав тоненькі й вельми рухливі брови. Підводив і розтягував їх аж до скронь, увиразнюючи згоду або заперечення, розгубленість чи обурення. Бомпар називає такі брови «сраним дашком».

— Тобі весело, Корсо, але ми з тобою знаємо обоє, що ти пересуваєшся мінним полем. Твої докази не варті й дірки з бублика: мене заарештували незаконно, і це тобі так не минеться.

— Тоді чому не покличеш свого адвоката?

Собєскі знову поводився так, ніби він харцизник, якого голими руками не візьмеш. Розставив ноги, сперся ліктем на стіл, злегка відхилився назад, аби добре було видно, скільки в нього різних цяцьок висить на грудях.

— У мене є час. Ти з самого початку діяв незаконно. Уже сумніваюся, чи ти коли-небудь мав справу зі справжнім злочинцем.

У мозку поліціянта щось блимнуло:

— Себто?

— Як ти гадаєш, чому я повернувся додому о 23-й?

— Передача закінчилася.

— Передача закінчується опівночі, крихітко. Я повернувся, бо вдома спрацювала сигналізація.

— Яка сигналізація?

— Така, що встановлена в майстерні, майже непомітна — ти її навіть не зауважив.

У Корсо аж у горлі пересохло: ще одна помилка в аналізі. З тюрми виходять самі параноїки.

— Моя сигналізація не дзвонить, не світиться — кличе тільки мене. — Підморгнув. — Як схоче якийсь покидьок до мене влізти — я дам собі раду.

— До чого ти ведеш? Останнє слово завжди було за мною.

— Не зовсім так, Корсо, тому що моя сигналізація споряджена ще й камерами.

Йому аж подих перехопило. Тут уже навіть Бомпар не допоможе: навряд чи йому вдасться виправдати свої нічні блукання, зняті на камеру.

— Мій адвокат напряму отримує записи з позначенням часу. От натішився він цього ранку. Не кожного дня злапаєш копа, що вирішив подрочити й запхав руку в труси.

Корсо засичав:

— Йолопе навіжений, чіплятися він до мене надумав. Твої картини вже долучили до справи. Суддя з радістю додасть до твого досьє нові докази.

— Туди можна ще щось докинути, Корсо, наприклад, докази, що ти незаконно підглядав за мною. Ще раз кажу: тобі слід поводитися обережніше. Ім’я Собєскі пов’язане з політикою. Я — символ, посланець надії для всіх, хто раз схибив, але хоче спокутувати провину. Громадська думка буде на моєму боці, і, повір мені, важить вона більше, ніж твої просторікування.

У його голові вигулькнули імена: Омар Раддад[66], Чезаре Баттісті[67]… Якщо цивільні втручаються у справу — пиши пропало. Ще більше все заплутають. У Франції дотепер лунають голоси на підтримку Жака Меріна[68] проти копів, що його ліквідували.

— У такому разі, — відказав Корсо, — перетрясемо свідків.

Собєскі аж скривився. Губи в нього сіпнулися — вони теж були вельми рухливі в нього й ладні блискавично перетворити доброзичливу усмішку на хижий вищир.

— Навіть не думай чіпати Юнону чи Діану, сучий ти сину. Або…

— Або що? Треба, щоб вони зрозуміли, чим ризикують. Вони впадуть на дно разом із тобою, ось і все. Так от воно буває, коли спиш з bad boys[69].

Зненацька Гом Соб знову всміхнувся. Мінливий, як завжди. У глибині запалих очей засвітився божевільний вогник.

— Я марно переймаюся, — наспівував він. — У тюрмі таким самим мерзотникам, як ти, я скручував голову на раз-два.

— Еге ж, чув про твої подвиги. «Суддя»… Це теж слугуватиме не на твою користь.

— Про що ти?

— Забудь. В усякому разі ти готовий для кастингу, повір мені. Сьогодні вдень тебе передадуть до судді — доведеться знову сидіти в камері.

— Я тобі приготував подаруночка, — пробурмотів художник, спершись ліктем на стіл, ніби який п’янюжка на шинквас. — Перш ніж ти зважишся підняти на ноги всю свою кавалерію, придивись уважніше до моєї картини. Саме там знайдеш відповідь.

— Яку відповідь?

— Ти ж добрий коп, — весело сказав він. — Я вірю тобі. Врешті-решт, ти зрозумієш. Як насправді я писав картину, не маючи вини за собою.

Корсо зніяковів — відчув якийсь прихований зміст у хвалькуватих словах.

Підозрюваний підвівся. Знову це був пихатий король стічної канави.

— Але поквапся, — промовив він наостанок, підморгнувши. — І не забудь: Собєскі — це політика.

45

— Усе гаразд чи ні?

Бомпар уже призначила на день нову прес-конференцію. Вона чекала на офіційну заяву, щоб стулити пельку журналістам і заспокоїти громадськість. Корсо стояв перед своїм письмовим столом і силувався заспокоїти її та виграти трохи часу.

— Усе гаразд, — підтвердив він, — але…

— Він зізнався?

— Ні… виникли певні труднощі.

— Які труднощі?

У кількох словах він розповів про сигналізацію й камери.

— Хай йому дідько, — прошипіла вона крізь зуби.

Шефиня Карного розшуку вже дістала дозвіл на нічний обшук для Корсо. Але тепер ішлося про геть інше: сталося вторгнення у житло підозрюваного.

— Не кіпішуй, — переконував він, — ми ще зможемо домовитися.

— Невже? Цікаво, з ким?

— Із Собєскі та його адвокатом. Навіжений побоюється, що ми почнемо смикати свідків: Юнону Фонтре і Діану Вастель. Вони могли б нам слугувати розмінною монетою.

— Що ти вигадуєш? Ми що, в заручників бавимося?

— Ти ж розумієш, про що я.

Запала мовчанка.

— Отже, ніякого офіційного повідомлення не буде, — розчаровано підсумувала вона.

— Дай мені хоча б день. Щось доброго нарию. Моя група саме зараз перетрушує його майстерню, рахунки, коханок. Хай Собєскі потім нападає скільки завгодно, добре побудоване обвинувачення все відмітатиме.

Бомпар не відповіла, слухала з недовірою.

— Кажу тобі, цього вечора ми добудемо щось вагоме.

— Твої слова та Богові у вуха.

Корсо помчав до кабінету Крішни. Процесуаліст умів складати звіти так, що до них годі було підкопатися — Крішна прекрасно володів канцелярською мовою, а ще мав диплом адвоката і не боявся жодного процесуального питання.

Корсо виклав суть справи і додав:

— Але вважай: це лише чернетка.

— Прошу?

— Ти її ніде не відсилатимеш, нікому не показуватимеш. Не знаю, як там далі в нас усе піде.

В окулярах Крішна був схожий на зошит з геометрії: коло й квадрат, лиса голова й рогова оправа. Він навряд чи коли відхилявся від