Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

— Хіба в мене є вибір?

— Немає.

— Таке враження, ніби це телесеріал який.

Вони вже хотіли йти геть, як раптом Корсо вказав на предмет, що ховався за шматою.

— Може, дозволите поглянути?

Юнона зітхнула, театрально вдаючи втому, а тоді підвелася й зняла покривало.

Це була скульптура з глини чи глею, що зображала переплетені тіла худенької жінки та голодного демона. Вони були зображені в позі валетом, тільки якось дивно, навстоячки, тобто інкуб висів головою донизу, встромивши кігті в землю, зануривши писок у піхву дівчини, а та із насолодою смоктала в нього.

Очевидно, жаска скульптура була автопортретом.

40

— Ми заходимо в сліпий кут, — проказала Барбі.

Минаючи брами, вони прямували кільцевим бульваром на південний захід і, дедалі більше віддаляючись від нижніх кварталів, просувалися в напрямку XVI округу. Немов оберталися разом із сонцем, описували дугу й помалу занурювалися в позолочений світ пихатих будинків і зелених дерев — район воріт Ля Мюет і Пасі.

— Якщо Діана Вастель висуне таке саме алібі, — вела вона далі, — нам доведеться скласти зброю й шукати підозрюваного деінде.

Корсо — ані пари з уст. Він щораз більше переконувався в тому, що Собєскі не вписувався в образ убивці, такого собі ката, що мріє «врятувати» жертви, заподіявши їм страждання і смерть. Собєскі, навпаки, був гульвісою, далеким від моралі й усвідомлення різниці між добром і злом, дешевим позером, веселим і вульгарним циніком, бунтівником проти забобонів у мистецтві та суспільному житті.

— Ти чуєш мене?

Корсо підплигнув. Хмари знову накрили небокрай, скупчилися в тектонічні плити — здалеку вже чулося глухе потріскування.

— Хай там як, а треба перевірити всі алібі, — відрізав він. — Тоді й поміркуємо.

Над проспектом Анрі Мартена, де велично вишикувалися чотири шеренги дерев, пролилася злива. Листя платанів і каштанів заіскрилося, щойно дощ провів сріблястим пензлем по магістралі.

Діана Вастель повернула їх до кварталу Матьє Веранна, майстра шібарі. Тільки от кам’яниці проспекту Анрі Мартена зовсім не були схожі на сучасні доми на вулиці Доктора Бланша. Тут панував статечний класицизм. З османівських будинків[61] кінця ХІХ століття, як з носа корабля, позирали атланти й каріатиди.

Поліціянти припаркувалися й бігом вискочили з автівки, піднявши комірці. Дощ нещадно періщив по хіднику. Вастелі мешкали в приватному будинку, що ховався за гіллям столітніх дерев. Паркан. Домофон. Камера. Деколи для роботи Корсо прикидався кур’єром. Вони відрекомендувалися — у співрозмовниці був гугнявий голос із сильним азійським акцентом.

Ворота клацнули із металевим звуком. Вони увійшли до саду. Під незайманою виноградною лозою вілла скидалася на міцний сейф у штучній облямівці. Присутність грошей добре відчувалася: у товстих мурах, кутому поруччі балконів, подвійних віконних шибах. Надійно, спокійно, безпечно. Корсо спало на думку, що було б непогано мешкати в такій місцині разом із Таде, далеко від злиднів і брутальності світу.

Під карнизом ґанку на них чекала філіппінка, що мала вигляд, притаманний людям її фаху, — боязкий, безпритульний. Посунули за нею крізь лабіринт замкнених дверей і, нарешті, дісталися вітальні, оздобленої на кшталт англійських палаців: шкіряні фотелі, квітчасті фіранки, блискучі дерев’яні панелі. Діана Вастель зустріла їх стоячи, схрестивши руки, спершись стегном на вікторіанське бюрко з червоного дерева.

Поліціянти відрекомендувалися. Діана привіталася, але не підійшла, не усміхнулася, не потиснула руки. Років п’ятдесят, 175 сантиметрів заввишки, виструнчена постать, темно-руде волосся, підстрижене під каре, на прекрасному обличчі — здивування, підкреслене зморшками й густими бровами. Заможна жінка у вихідний день: легка трикотажна блузка, потерті джинси, балетки «Repetto»… Жінка, яку подивляють інші жінки, бо вона є зразком, до того ж надто далеким, а тому нічим загрожувати не може.

Копам пощастило: в кімнаті сидів чоловічок з ноутбуком на колінах, в обтислому костюмі. Він був схожий на секретаря суду або старосвітського пресвітера: такі колись учащали до аристократичних сімей, де куштували страви господині, попивали наливки господаря.

— Ксав’є Наталь, мій адвокат, — сповістила заможна пані. — Я попросила його бути свідком нашої розмови.

Корсо насилу усміхнувся:

— Прошу пані, ми вас не під варту прийшли брати чи перевіряти, вам не потрібен адвокат.

— Метр Наталь лише запише сказане мною, ми разом перечитаємо документ, і ви його підпишете перед тим, як іти.

Світ перевернувся: господиня власноруч складала протокол допиту.

— Ваш документ не матиме юридичної сили, — терпляче пояснив Корсо. — У будь-якому разі вам треба буде прийти у 36-й для підпису свідчень.

— Скажімо, з цього слід починати. Я повинна вміти себе захистити.

— Від чого?

— Від поліційних забобонів. Ви завжди схильні нав’язати свою правду і вже собі щось понавигадували перед тим, як іти до мене на допит.

Корсо й Барбі перезирнулися: гарно починаємо.

— Гаразд, — відступив поліціянт. — Продовжимо. Ви знаєте, про що йдеться?

— Так, дещо здогадуюся.

Гості посідали в шкіряні фотелі. Діана Вастель продовжувала стояти, спершись на бюрко. Ніби позувала Гейнсборо для парадного портрета.

— Наше розслідування стосується вбивства двох артисток…

— Я в курсі. Скажіть, яке саме число вас цікавить. У мене обмаль часу.

— Ніч з п’ятниці 1-го на суботу 2 липня. Чим ви займалися того вечора?

— Я провела вечір з Філіппом Собєскі. Ми пішли вечеряти о 21-й годині до ресторану «Рене Плаза» на проспекті Монтеня, а потім повернулися сюди близько 23-ї.

— А згодом?

— Вам потрібен план?

— О котрій Собєскі вийшов від вас?

— О дев’ятій ранку.

Барбі докинула:

— Чоловіка не було вдома?

— Чоловіка ніколи немає вдома.

Очевидно, для Діани Вастель подружня зрада була тим самим, що лови з псами для мисливця. Урочистою подією під звук фанфар.

— Ви давно знайомі із Собєскі?

— Десь рік із половиною. Ми зустрілися в 2015 році.

— За яких обставин?

Вона зробила кілька кроків, опустивши голову, стистувши руки, наче повторювала текст якоїсь п’єси. Утім, така вдаваність була їй до лиця: вона як хотіла, так і поводилася. Правила елегантності існували не для неї, вона сама створювала правила…

— Три роки тому ми з кількома подругами створили культурний клуб. Влаштовували зустрічі з письменниками, митцями. У січні 2015-го напросилися до Собєскі. Він нас прийняв у своєму сховищі в Сент-Уані.

— Це було кохання з першого погляду? — іронічно запитав Корсо.

—