Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Минали роки, і живопис просякнув його мозок, став чимось на кшталт знаряддя злочину. Або щонайменше натхненням до вбивства. Злодіяння й живопис переплуталися в його запаленій свідомості. Вибрана жертва була лиш чернеткою для майбутнього твору.
Поліціянт чекав на стажистів, але за той час жодного разу не намагався побалакати із Собєскі, а головне — не хотів зіпсувати сам допит. Утім, навряд чи художник схотів би відповідати на його питання.
Чи піде він йому назустріч у 36-му?
Марні сподівання.
Корсо був переконаний тільки в тому, що Собєскі був незвичним звинувачуваним. Він знався на законах, процедурних тонкощах і — що ще гірше — був своїм у медійному світі. Згодом він з радістю сповістить ЗМІ про свою невинність і жалітиметься на переслідування. Зможе з легкістю зібрати навколо себе зграю обурених прихильників: митців, інтелектуалів, політиків — усіх тих, хто колись допоміг йому вийти з в’язниці, хто буде тепер боротися за те, щоб той більше до тюрми не повернувся.
Щойно з боку брукованого подвір’я залунала поліційна сирена, Філіпп Собєскі беззвучно розреготався, відкривши почорнілі пеньки на кшталт японок стародавніх часів, які навмисно покривали собі зуби темним лаком.
Його обличчя здавалося пласким, ніби яка маска.
— Ти робиш найбільшу дурість у своєму житті.
44
— Ти добре второпав, про що йдеться? — спитав у нього Корсо (за півгодини потому вони вже були в його кабінеті в будинку № 36).
Собєскі безсило опустився на стілець і почав роздивлятися довкола: поглянув на мансардну стіну, на слухове вікно, укріплене ґратами — нові вимоги для БКР після самогубства Рішара Дюрна.
— Я ще не зовсім відключився.
— Отже, ти вирішив провести в каталажці другу половину життя.
Художник звів плечима. Він захотів із помпою ввійти у відділок, тож йому дозволили переодягнутися. На ньому був спортивний костюм із золотистими лампасами, звісно ж, відомої марки, і тепер він ще більше скидався на самого себе — звідника, що повернувся до буцегарні. Куртку він розстібнув, і в світлі ранішнього сонця на його голому тулубі виблискували золоті ланцюги — дешеві реперські брязкальця. Половину обличчя закривав сірий фетровий борсаліно з леопардовою стрічкою.
Він карикатурно підняв вказівним пальцем криси капелюха й проказав:
— Корсо, ми з тобою одної гілки ягоди, годі мене лякати абощо. Двобій тільки-но розпочався.
Корсо не обізвався, натомість увімкнув ноутбук.
— Ім’я, прізвище, адреса, дата народження, — суворо запитав він, відкривши новий документ для запису протоколу допиту.
Собєскі рівним голосом слухняно відповів. Стефан спитав, чим він займався в той час, коли сталися вбивства, і той повторив те, що казав раніше: ніч із 16-го на 17 червня провів з Юноною Фонтре, а з 1-го на 2 липня — у товаристві Діани Вастель.
Корсо поклав руки на стіл і заговорив повільніше, ніби переконував упертого учня:
— Собєскі, треба мати хоча б трохи розуму. У твоїй майстерні ми надибали стільки всього, що твої алібі вже не мають жодного значення.
— Проте я кажу правду.
— Коли Юнона втямить, чим ризикує, то відмовиться від своїх слів.
— Лякайте, не лякайте — не спрацює. Дівчинка має голову на плечах і добре серце.
Корсо прекрасно пам’ятав зарозумілу студентку. Але щойно їй тицьнуть під носа картину Собєскі, вона здується, наче повітряна кулька.
— Погляньмо на все з іншого боку. Ти провів ніч із 16-го на 17 червня з Юноною — тоді як ти міг намалювати жертву після її смерті в тій самій позі, в якій її знайшли біля Потерни Тополь? Зобразив вузли й камінь в горлі. Ці деталі не потрапили до ЗМІ, а фотографії з місця злочину не були опубліковані. Лише вбивця знав усі деталі. Що на це скажеш?
— Сила натхнення.
— Звучить непереконливо.
— Я читав статті в газетах, шукав інформацію в інтернеті. Решту висновків легко зробити самому.
— Ти проґавив справжнє покликання — треба було вчитися на копа.
— Журналісти стверджують, що її скрутили спідньою білизною. Неважко здогадатися, що їй прив’язали руки до спини.
— Ніхто не згадував про те, що вузли були з’єднані й прив’язані до горла так, що будь-який рух призводив до задушення.
— Якби ти щось тямив у садо-мазо, знав би, що це класичне обмотування мотузкою.
— Ніхто не казав, що вбивця розумівся на садо-мазо.
— Ти дурний чи що? Той тип вибирає саме стриптизерок, прив’язує їх білизною, калічить. Це ж звичайне збочення…
— Ти намалював такі самі вузли, що їх використовував убивця.
Собєскі криво посміхнувся.
— Моя картина не така вже й точна. Вузлів я не малював. Нелегко вам буде щось підмалювати, тобі ж потрібні об’єктивні докази.
Корсо хотів уже дати ляпаса, але втримався, вчепившись у клавіатуру, — треба уникати будь-яких недоречних рухів.
— А пошарпане обличчя? Ти точно відтворив поранення, що їх завдав убивця, — як ти це поясниш?
— Годі дурня клеїти, Корсо. На моєму полотні обличчя зображено в профіль, і що там можна побачити? Величезного рота.
— Рану Софі Серейс.
— Я тоді уявляв собі лише «Крик» Едварда Мунка. Твій убивця, напевно, теж про нього думав.
— Чому ж не про Ґойю?
— Розумію, до чого ти ведеш… Ідеться про копії Pinturas rojas, які я виставив у майстерні.
— Отож-бо. І це не все, Собєскі. Тобі не пощастило, бо є чимало фактів, що вказують на те, що вбивав ти: спав з потерпілими, вештався за лаштунками «Сквонка», цікавишся шібарі…
— Це аж ніяк не доводить мою вину.
— Можливо, якщо розглядати кожний доказ окремо. Але вкупі все це набуває певної ваги, правда ж? Зокрема коли до справи причетна людина, яка просиділа сімнадцять років за ґратами.
— Я повністю розплатився й спокутував.
— Твій давнішній злочин має багато спільного з тим, що сталося тепер…
— Аж ні. Ми вже це обговорювали. Жодної прив’язки до офірування Софі або Елен. Кат тебе забирай, для тебе це шлях у нікуди. Лише нарвешся на неприємності з керівництвом.
Коп слабо усміхнувся.
— Збираєшся звинуватити
