Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже
Пролунав дівчачий голос у домофоні:
— Іду.
За їхніми попередніми даними, Юнона Фонтре щойно закінчила третій рік навчання в паризькій Академії мистецтв. У вільний час вона допомагала Собєскі та іншим митцям.
Вони терпляче стояли й чекали на подвір’ї під деревами, які відкидали на бруківку тіні, що повільно танцювали. Аж гульк — із-за бамбука виринула дівчина в засмальцьованій білій блузі. Вона тримала руки в кишенях, з рота в неї стирчала цигарка, а на голову був насунутий дивакуватий, за модою 20-х років, капелюх-дзвіночок, з-під якого вибивалося бурякового кольору волосся.
— Що вам треба? — через паркан спитала вона так, наче їй було глибоко на них начхати.
Корсо показав посвідчення й відрекомендувався.
— Ми шукаємо Юнону Фонтре.
— Це я, — проказала вона й відімкнула хвіртку. — Що ви хочете?
— Просто поставити вам кілька запитань.
— Ходіть зі мною. Мушу завершити роботу.
Вони рушили за підмайстринею в шелесткі зарості бамбука й оминули особняк, а тоді потрапили до заднього подвір’я, де всюди лежали уламки скульптур.
Навіть не поглянувши на поліціянтів, Юнона всілася на стілець перед бронзовою статуєю — молодшою сестрою тих, що заполонили сад, тільки ця лежала на дошці, яку поклали на дві підпірки.
— Юнона — ваше справжнє ім’я? — запитав Корсо, аби якось завести розмову.
— Батьківська примха. Батьків. Вони в мене не такі, як усі. У грецькій міфології Юнона охороняла подружні пари. Такі-от у мене батьки.
Вона не здавалася здивованою або ворожою, просто байдужою. Їй було, напевно, років 20. Не красуня (великий ніс, схожий на дзьоб тукана, порушував гармонію обличчя), але було в ній щось привабливе. Дуже світлі очі, тендітна статура (тільки й того, що сорок кіло ваги), юний вік додавали їй спокусливості, створювали навколо неї тремтливу ауру й злегка кидали в дрож.
— До вечора мушу закінчити, — промовила вона, прилаштувала лижну маску й схопила наждачний папір.
— Що ви робите? Личкуєте іржу?
— Це ж бронза — вона не іржавіє. Але з плином часу окиснення відбувається нерівномірно. — Дівчина вказала на чорнуваті цятки на боці тулуба. — Ніби старечі плями.
Вона заповзялася шпарко начищати наждаком руку статуї.
Корсо нахилився й гукнув їй у вухо:
— Ви пам’ятаєте, що робили в ніч із 16-го на 17 червня?
— Авжеж. Ми святкували закінчення навчання в Академії. Я лишилася десь до 22-ї години, бо граю в нашому духовому оркестрі. Згодом приєдналася до коханого.
— Як його звати?
Юнона перервала личкування й іронічно посміхнулася:
— Філіпп Собєскі. Ніби ви не знали.
Слово «коханий» стосовно старого сатира, з яким вони щойно бачилися, звучало якось непристойно. Облишмо.
— Де саме ви до нього приєдналися?
— У майстерні, в Сент-Уані.
— О котрій годині, точно не пригадуєте?
— Близько 23-ї. Я приїхала на таксі Убер. Можете перевірити.
Корсо очікував, що його запевнятимуть в алібі, а ще — брехатимуть. Про таксі вона справді могла вигадати, але це означало, що вони були спільниками, тож він їй не повірив. Дівчисько могло й реально закохатися в Собєскі, проте навряд чи вона щось знала про той жах, що трапився із Софі та Елен.
— Ви цілу ніч були разом із Собєскі?
— Так.
— Скільки годин ви провели без сну біля нього?
— Десь до четвертої ранку не спала. З ним завжди так класно. Він часто казав: «Я ніби груша: трохи запліснявілий, але хвостик ще зелений».
Корсо не обізвався на жарт — він уже почав звикати до вульгарних висловів Собєскі. Посмертна діагностика підтвердила кількагодинний генезис поранень, тобто злочинець мордував жертву більшу частину ночі з 16-го на 17-те. Собєскі залишає сцену.
— Панно, — далі допитувався він, — наше розслідування ведеться щодо… жорстоких та огидних убивств. Ваше свідчення матиме надзвичайну вагу. Якщо у вас є щонайменші сумніви…
— Жодних сумнівів. Той вечір я собі пригадую дуже чітко.
— Кривосвідчення карається п’ятьма роками тюрми, як мінімум.
Юнона навіть не відповіла: знову спокійно собі взялася личкувати, аж зелений порох серпанком вилітав у неї з-під рук.
Аби не йти геть, схопивши шилом патоки, Корсо вирішив підійти до справи здалеку:
— Ви сказали, що постійно зустрічалися із Собєскі?
— Радше періодично.
— Тобто?
— Бачимося — добре. Не бачимося — теж прекрасно.
— Як довго триває ваш зв’язок?
— Два роки.
— Де і як ви зустрілися?
— В Академії мистецтв. Він прийшов до нас розповісти історію свого життя.
Корсо уявив собі, як колишній в’язень, сповнений каяття, розводиться перед вдячною студентською аудиторією про свій потяг до живопису. І відчув до негідника глибоку відразу — але чи був той насправді вбивцею?
— Він став відомим художником — може, тому ви захопилися ним?
— Ні. Мені не потрібен вихователь.
— А може, тому, що він сидів у тюрмі?
— Авжеж.
Корсо здригнувся. Юнона обдарувала його чарівною усмішкою, далі натираючи бронзовий торс.
— Саме це ви хотіли від мене почути?
Вона підняла на лоб лижні окуляри й перервала роботу, аби відсапатися.
— Треба вже на смітник відправляти цей старий мотлох.
— Вам не подобаються скульптури?
— А вам?
— У чому полягає ваша робота?
Вона вказала на предмет, що стояв на ослінчику за кілька метрів від них і ховався під якоюсь шматою.
— Малюю мініатюри.
— І що ви зображаєте на мініатюрах?
— Не можу показати. Вони підсихають…
Корсо відчув, як Барбі усміхається в нього за спиною: поліціянтку розвеселила безсоромна бунтівниця, на яку бос не справив жодного враження.
— Гадаєте, Собєскі вже геть не тягне до насилля?
— Що я можу про це знати? — відгукнулася вона й витягнула з блузи пачку цигарок. — Принаймні зі мною він завжди ніжний, мов янголятко.
Корсо хотів би знати, в які саме ніжні ігри щонеділі бавився Собєскі зі своєю Камілою Клодель[60]. Чи натягувала вона на себе страпон, аби потішити старого фавна?
— Ваші інтимні стосунки можна назвати… нормальними?
— Що ви вважаєте «нормальним»?
Він уже перейшов до важкої артилерії.
— Ок,
