Подвійне дно - Алла Сєрова

— Дай мені конверт з фотокартками. Цікаво, що шукав там Стась?

— Не знаю. На ось. Боже, Лізо, ти знову завела смітник у сумці?

Так, я люблю великі сумки, та є одна маленька проблема: з часом в них справді заводиться смітник. І я тоді беру, витрушую все на підлогу і починаю розбирати. І після такого генерального прибирання, як правило, сумка добряче худне. Я вільно знаходжу в ній ключі і помаду. Та проходить час — і все повторюється. І все б нічого, та Рудий мене вже з’їв за це. Він вважає, що смітник у сумці — ознака неорганізованості. Хай так, та ми живемо у вільній країні і кожен має право носити в сумці фантики від цукерок, лушпиння від апельсинів тощо.

— І оце теж?

Чорт, я зовсім забула про револьвер, який дав мені Стась. Він спокійнісінько лежав собі під шаром фантиків з-під грильяжу, а Рудий його розкопав і тепер задоволений, як бабуїн у весільний сезон.

— Припини порпатись у моїй сумці. Я завтра наведу там лад.

— Я обов’язково нагадаю тобі.

— Ти страшенний зануда, знаєш?

— А ти…

— Краще мовчи.

Я відкриваю конверт і висипаю його вміст на стіл. Так, старий негідник недарма ховав це від своєї лютої дружини, якщо, звичайно, прийняти його сповідь за правду. Ось фотографія маленької милої дівчинки. Чорні, туго заплетені кіски, сукенка в горошок — фотографія чорно-біла, стоїть дата — 1955 рік. Тут Любі Климковській шість років. А ось кілька інших фотографій — школярка, а оце вже — майже доросла дівчина. Всі вони мали рацію, Люба була милою дівчинкою, і дуже гарненькою.

— Ти — просто її копія, тільки іншого кольору. — Рудий зазирає мені через плече. — І ще вона була маленька і субтильна, а ти — висока, міцна і, вибач, схильна до повноти.

— Негідник!

— Ти просто незрівнянна, а в моїх очах — сама досконалість. Але факт лишається фактом. Де я бачив таке обличчя? А десь бачив, і зовсім недавно!

— Дурниці. Де ти міг її бачити? Вона ж померла, давно. Глянь, що це?

— Метрика. Схоже, в тебе дві метрики.

Так, схоже на те. Бо в цій, що я зараз тримаю, вказані батьки: Любов Василівна Климковська і Вернер Клаус-Отто. Ім’я по батькові звучить доволі дико. То мене було зареєстровано вперше в Кременчуці? З огляду на дати — так і є. Значить, оце і є той документ, що засвідчує батьківство Клауса? Але як їй вдалося це зробити? Я навіть не уявляю. Можливо, саме це шукав Стась? Але навіщо?

— Я десь бачив, бачив це обличчя.

Рудого перемкнуло, я вже знаю, як це з ним буває. Ну де ти, друже, міг бачити обличчя Люби Климковської, якщо навіть я його побачила оце щойно? Та Рудий вперся, як мул, і тепер шукає в темній кімнаті чорного кота. А це важко, бо його там нема.

— Згадав!

Та невже? Господи, яке ще нове відкриття заплутає далі цю й без того безнадійно заплутану справу?

— Ось, дивись сюди. Це та газетна вирізка, що ти взяла в схованці покійного Корбута.

Дійсно, Рудий таки має рацію, визнаю. Жінка й чоловік зняті обоє у вечірньому вбранні. Жінка має пишну зачіску, та я вмію бачити головне, обминаючи деталі. Жінка з газети схожа на Любу Климковську як… як близнюк.

— Там щось написано, під фотографією?

— Написано, та не для нас, — я роздратовано кидаю вирізку на стіл. — Ми з тобою вчили англійську, а тут, схоже, німецька. Я ще тоді подумала, що вирізка з іноземної газети. Папір, якість знімка… Я не знаю, що все це означає.

— Старий казав, що їм не віддали тіло для поховання. То, може, твоя мати жива?

— І що? Через стільки років її стало тривожити моє існування? Чи якось заважати? Притягнуто за вуха.

— Згоден. Глянь, я все ж прочитав! Все-таки ім’я можна розібрати. Це Клаус-Отто Вернер і Анна Вернер. Ну, поглянь сама.

Дійсно, якби я не була така роздратована, то й сама б це побачила. Що ж, тепер я знаю, від кого успадкувала гренадерський зріст і схильність до повноти. Клаус, схоже, не боровся з зайвою вагою. І пузо його не обходило — власне, як і більшість чоловіків. Вони можуть дозволити собі лисину, несвіжі шкарпетки і барило на місці талії, а від жінки вимагають форм Кейт Мосс. Звичайний чоловічий шовінізм на генетичному рівні. Якщо в мене колись з’явиться таке пузо, я накладу на себе руки, про лисину взагалі мовчу.

Щоправда, Клаус не був лисим. Навпаки, його волосся кольору стиглої пшениці гарно вкладене, а очі світлі, як у мене. Нічого не ворухнулось у моїй душі від думки про те, що оце я бачу свого біологічного батька, якого нещодавно вбили. Що мені до нього? Вбили — і вбили, щодня когось вбивають. А міліція ловить убивць і сажає їх на шию платників податків. А я от думаю: навіщо в лабораторіях роблять досліди над кроликами, що винні ті милі пухнастики? Хай би віддавали на ці спасенні справи саме вбивць, нема чого годувати їх довіку, хай користь приносять. Я б випробовувала на них нові препарати і прищеплювала віруси. Негуманно, кажете? Соплі утріть, панове гуманісти, і погляньте на статистику тяжких злочинів. Просто кожен розсусолює про гуманність доти, доки його самого не торкнеться лихо.

— Лізо, в тебе зараз обличчя, як у леді Макбет.

— Я думаю про випробування нових ліків.

— Чудове пояснення.

Рудий мене не зрозуміє, він ідеаліст і вважає, що з кожною мислячою істотою можна домовитись. Біда в тому, що він не розуміє однієї простої речі: біологічна приналежність до роду homo sapiens не гарантує здатності до процесу мислення. Іноді трапляються такі екземпляри, що порівняно з ними кролики — просто титани думки.

— Що там іще, давай глянемо. — Рудий перекладає папери. — Лізо, не спи.

— Я не сплю. Просто думаю.

Я думаю про те, куди поділась дівчинка з цих фотографій. Вона була колись, точно була — бо ось тут сиджу я, єдине підтвердження її буття. Я довгі роки ненавиділа її за зраду, та тепер це не здається мені таким безперечним. Тільки що з того? Вже пізно. Нам так і не довелось зустрітись, щоб з’ясувати стосунки.

— Лізо, це, здається, тобі… лист.

Так, це лист. Потертий клаптик паперу, якогось неякісного, сірого, а на ньому нерівним, нервовим почерком — лист. Краще б я його не читала. Краще