Агент №13 - Андраш Беркеші

— Весь час я сушу над цим голову, — відповіла дівчина. — Здасться, поблизу кардіологічної лікарні. Я була дуже втомлена і сонна. Ввімкнула приймач і трохи подрімала під музику.

— Не помітили, куди Меннел пішов?

— У якийсь будинок. Було темно, та я й не придивлялася. Уже не раз намагалась відновити в пам'яті деталі тієї ночі. Пригадую точно, що вулиця трохи піднімалася вгору, а попереду світив червоний вогник. Може, вогник автомашини чи якийсь інший — сигнальний ліхтар. Але червоне світло пригадую точно. Бо ще майнула думка, що після цієї ночі я теж можу поставити на своє вікно червоний ліхтар, немов блудниця.

— Де ви це взяли?

— Мій дідусь якось розповідав про таке… Не пам'ятаю, скільки часу був відсутній Меннел. Коли повернувся, сказав тільки, що все гаразд, можемо їхати. Мені здалося, він витверезився. На зворотному шляху поводився цілком пристойно. Сказав, що вранці боїться проспати, бо має важливу зустріч.

— Більше нічого не сказав?

— Про це ні.

— А про що він іще говорив?

— Згадав Казимира. Він сам повів мову про нього. — Руки дівчини вже не тремтіли; здасться, після «сповіді» вона заспокоїлась, у погляді зникла каламуть, і він знову став ясним, тямущим. — Якщо по помиляюсь, Меннел сказав, що сам доброї думки про Казимира і сподівається — вони заприятелюють. І ще додав, як йому прикро, бо не зміг приборкати свої почуття до мене.

Фелмері зніяковіло слухав дівчину.

— Німець попросив, щоб я помирила його з Казимиром. Щоб я пояснила, що він, Меннел, приїхав сюди з добрими намірами. Запросив нас пообідати з ним у ресторані готелю. Ще раз просив пробачити за нескромну поведінку. Меннел не довіз мене до самого дому. Я не хотіла, щоб нас бачили разом. Уже світало. Біля перехрестя вийшла з машини. Пообіцяла, що в обід зустрінемось, і пішла додому. Мого дідуся вдома не було.

— Але ж ви казали…

— Я тоді збрехала, що він був дома і дав мені ляпаса. Наступного дня попросила його, щоб він казав те саме, що й я, коли допитуватимуть. Тоді на світанку в саду ви бачили не діда, а Казимира. Він кілька годин сидів там, чекаючи на мене. Був страшенно розлючений. Навіть нічого не спитавши, побив мене. Я не захищалася, бо відчувала провину. Потім замкнулась у ванній, виплакалась, а коли купалась, терла шкіру мало не до крові, щоб змити тяжкий гріх. Пізніше, трохи заспокоївшись, вийшла. Казимир запитав, де була. Я все докладно розповіла йому. Промовчала тільки про те, що було в машині.

— І він повірив?

— Не знаю. Гадаю, що повірив, бо попросив пробачення. Запевняв, що любить мене, і ще раз попросив потерпіти трохи. Казимир пішов від мене чорним ходом десь о сьомій годині ранку. Я спитала в нього куди, — відповів, що за машиною. Додому, мовляв, ще не піде, бо ж сказав матері, що поїхав у Будапешт. Сказав про це мені тільки для того, щоб у разі потреби знала, як відповідати. — Ілонка благально глянула на Фелмері. Лейтенант розумів: дівчина мовчки просить повірити їй, що Казимир не вбивав німця. — Не зустрічалися вони, — немов підсумувала вона сказане.

Фелмері вертів у руці порожню склянку.

— А ви сказали Казимиру, що Меннел уранці має зустрітися з кимось?

— Так, сказала. Повідала й те, що Меннел запросив нас на обід.

— І Казимир погодився?

— Ні. Відповів, що не терпить цього типа.

— Зрозуміло. А нащо ви все це мені розповіли?

— Повинна ж я комусь довіритись! Ми з вами ровесники. Вам легше зрозуміти мій душевний стан, ніж дядькові Шалго чи вашому шефові. Я гадала, якщо ви скоріше зловите вбивцю, то полковник переконається у невинуватості Казимира.

— А якщо сам Казимир убив Меннела? Він пішов од вас, кажете, майже о сьомій годині. Де ж він був між сьомою і десятою? Чому ви не кажете про це?

Дівчина мовчала, дивлячись у далечінь.

— Я не знаю. А про те, ніби він був у Будапешті, Казимир бреше, бо не хоче… боїться…

— Що його мати дізнається про ваші зв'язки, чи не так?

— Певно…

Ілонка випросталась.

— Мені вже час іти. Можу я на вас покластися?

Фелмері лише кивнув головою у знак згоди. Сумно дивився услід дівчині. Вона зіпсувала йому настрій і загнала в пастку. Розповіла цікаві речі, а він дав слово честі, що мовчатиме. Виходить, і полковникові не зможе розповісти. А чи має він право мовчати про це? Ні, він не повинен був давати слово дівчині. Але ж вона така нещасна…

Підняв голову й раптом помітив Шалго, який щойно зайшов до кафе.

Навіть не повірив своїм очам: старий аж помолодшав у новому сірому костюмі. Ретельно виголене обличчя було свіжим, щоки порожевіли; все це, разом з енергійними рухами, свідчило про те, що сон після обіду пішов йому на користь. Шалго на мить зупинився, озирнувся довкола в тьмяному залі, привітно поманив біляву офіціантку, а коли вона підійшла, по-батьківськи поцілував її в лоб і обмінявся з нею кількома фразами. Дівчина, всміхаючись, кивнула старому і буркотливо поправила йому галстук, що сповз набік. Нарешті Шалго помітив лейтенанта, махнув йому рукою і, спритно лавіруючи між столиками, добрався до нього.

— Кара вас усюди шукає, — буркнув. — Де ви пропадаєте?

— Ніде не пропадаю, я не гуляю, а працюю! Хіба на інше в мене е час? До речі, тіточка Ліза знає, що я тут. — Він дивився на пухкі руки Шалго, на сигару, котра диміла між його пальцями, і міркував над тим, який був би вираз обличчя у старого, якби розповісти йому все, що; вдалося дізнатися од дівчини. — Що ж передав шеф? — спитав.

— Щоб о дев'ятій бути в їдальні, — сказав Шалго. — Хоче вечеряти разом із вами. Сподіваюся, сьогодні увечері ви вільні?! Ні з ким не маєте побачення?

— На жаль. Певно, невезучий я. Нікому мені призначати побачення…