Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз
Ліон витер обличчя хустинкою. Схоже, що Лоїс таки у Шермана в руках. Детектив розмірковував, що робити далі. Напевно, спочатку треба перевірити, чи Лоїс немає вдома. Можливо, ще не варто панікувати.
Він підійшов до телефону, проглянув телефонну книгу, шукаючи номер Лоїс. Набравши потрібні цифри, став нетерпляче чекати.
Раптом щось клацнуло, і почувся чоловічий голос:
— Хто це?
— Це Вестсайд 57794? — обережно запитав Ліон.
— Так. Хто телефонує?
Ед почув незнайомий голос.
— Мені потрібна міс Маршал, — сказав обережно.
— Її нема, — відповів голос. — Хто говорить?
— Не все зразу, — різко мовив Ліон. — Хто ви і що робите у квартирі міс Маршал, якщо її там нема?
— Це лейтенант Моріллі з відділу розслідування убивств, — сухо відповів голос. — Не викручуйся. Хто ти?
Ед швидко кинув слухавку і відчув, як холодок пробіг уздовж хребта. Моріллі! Чи встиг Інгліш утекти?
4
Нік Інгліш безцільно ходив по кімнаті, час від часу поглядаючи на годинник над каміном. Його переповнювали тривожні думки. Минуло трохи більше години відтоді, як Лоїс вийшла з квартири і чверть години, відколи Ліон подався за нею.
Інгліш прикинув, що Ліону треба двадцять хвилин, аби дістатися бульвару Лоуренс. Навіть якщо Лоїс там нема, це не означає, що вона у небезпеці. Дівчина могла залишити будинок раніше, ніж туди приїде Ед.
«Чому я дозволив їй піти туди? — сердито думав Інгліш. — Я мав здогадатися, що Коррін небезпечна для Шермана».
Щоб якось відволіктись від важких думок, Нік почав розглядати кімнату Лоїс. Усе було так, як він собі й уявляв, — гарно вмебльоване, комфортне, світле і затишне помешкання. Якщо тільки із Лоїс щось трапиться!..
Його шокувала думка, що він так переймається за дівчину. Тільки тепер, коли Джулія мертва, Нік зрозумів, наскільки важлива для нього Лоїс. Джулія притягувала, була лялькою для розваги і сексу, тоді як Лоїс працювала поряд із ним п’ять років, і він раптом зрозумів, що всі досягнення — це, частково, і її заслуга та віра у нього.
Якщо тільки з нею щось трапиться!
Він нетерпляче підійшов до вікна і глянув униз на вулицю. Дощ малював на вікні дивні візерунки.
Нік марно вдивлявся у темряву, сподіваючись побачити Лоїс, коли раптом очі різонули синьо-червоні блискітливі маячки на автомобілі, що несподівано виїхав з-за рогу і зупинився біля будинку. Інгліш поспішно прикрив штору.
Поліція!
Цікаво, вони знають, що він тут, чи просто перевіряють усе підряд, сподіваючись знайти його? Швидко перетнувши кімнату, чоловік схопив капелюх і пальто та вийшов у коридор, але раптом зупинився.
Нік і гадки не мав, чи є у будинку запасний вихід. А навіть якщо і є, то які шанси, що його не перекрила поліція? Подумавши хвилину, кинув капелюх і пальто на стілець та повернувся у вітальню.
Якщо його загнали в кут, отже, така його доля. Чорт забирай, він не втікатиме, наче якийсь кишеньковий злодій. Стоячи перед каміном, Нік похмуро розглядав вогнище і чекав.
Час минав повільно, й Інгліш уже вирішив, що хвилювався даремно, коли раптом різко озвався дверний дзвінок.
Він швидко підійшов до телефону, схопив слухавку і набрав номер Сема Крейла. Той відгукнувся миттєво.
— Сем? Це Нік, — проказав Інгліш тихо і швидко. — Ти переміг. Поліція дзвонить у двері.
— Нічого не говори! — відрізав адвокат. — У відділку я буду раніше за тебе. Довір усе мені, Ніку, просто мовчи. Де Ліон?
— Його нема. Знайди його, Семе. Я можу надіятися тільки на вас двох.
— Ти можеш на нас покладатися, — підтвердив Крейл. — Тримай рот на замку, а все решта — за мною.
— Дуже зручна порада, — невесело буркнув Інгліш. У двері забарабанили. — Вони гримають у двері. Зустрінемось у відділку, — і повісив слухавку.
Інгліш вийшов у коридор і відчинив двері. Засунувши одну руку в кишеню пальта, перед порогом стояв Моріллі. Його худе обличчя виглядало дуже блідим у м’якому світлі коридору, а очі насторожено блищали.
— Привіт, лейтенанте, — спокійно сказав Інгліш. — Неочікуваний візит. Що вам потрібно?
— Можна зайти, містере Інгліш? — запитав Моріллі.
— Ви самі?
— Ні, але всі залишилися внизу.
Нік кивнув та відійшов убік.
— Заходьте.
Моріллі ступив у хол, зачинив вхідні двері й кивнув у напрямку вітальні. Інгліш пройшов уперед, зупинився біля каміна і повернувся до поліцейського.
Лейтенант підозріло оглянув кімнату.
— Тут нікого нема, — пояснив бізнесмен. — Міс Маршал вийшла.
Моріллі кивнув, пригладивши вуса.
— Пояснити, чому я тут, містере Інгліш?
Той усміхнувся.
— Я давно перестав здогадуватись, — сказав у відповідь. — Тож, будь ласка, поясніть.
— Вас звинувачують у вбивстві Джулії Клер і Гарольда Вінса, — Моріллі відвів погляд від Інгліша.
— А ви що, працюєте ще й на державу, лейтенанте? — запитав Інгліш. — Я думав, ви приватний детектив і допомагаєте мені.
— Саме так. Я роблю вам зараз послугу, — відповів Моріллі. — Тому я тут сам. Буде безпечніше, якщо вас заарештую я.
Інгліш підвів брови.
— Чому?
— Ну, ви можете спробувати втекти, але у вас стрілятимуть, — пояснив Моріллі. — Охочі позбутися вас, містере Інгліш, ледь не стають у чергу.
— І серед них комісар?
Моріллі знизав плечима.
— Не знаю. Але буде краще, якщо вас заарештую я. Кепські справи, містере Інгліш. Окружний прокурор вважає, що має достатньо доказів, аби відправити вас на електричний стілець.
Інгліш мовчав.
— Ви їздили на квартиру до Вінса, так? — запитав Моріллі, уважно спостерігаючи за Інглішем.
— Крейл порадив мовчати, — невимушено пояснив Нік. — Він дорого мені обходиться, тож я, напевно, скористаюся цією порадою, лейтенанте.
— Думаю — це правильно, — Моріллі пригладив вуса. — Завтра газети піднімуть такий шум...
— Що ж, не буду вас затримувати. Ми йдемо? — запитав Інгліш.
Вони були вже біля дверей, коли задзвонив телефон. Моріллі першим схопив слухавку.
Інгліш дивився на нього без жодних емоцій.
— Хто це? — різко запитав Моріллі. Він послухав, а тоді сказав: — Так.
