Мовчання ягнят - Томас Харріс

Нам рідко випадає нагода готуватися до якихось подій серед луків та стежинок, посипаних гравієм. Ми займаємося цим у короткі терміни, у приміщеннях без вікон, у лікарняних коридорах, у кімнатах, подібних до цієї санітарської з її потрісканим пластиковим диваном та попільничками «Чинзано»[128], де кухонні фіранки прикривають голі бетонні стіни. Ми готуємося саме в таких кімнатах, коли в нас обмаль часу, ми вигадуємо жести, завчаємо їх напам’ять, щоб скористатися, коли зіткнемося зі своєю страшною долею віч-на-віч. Старлінг була вже достатньо доросла, щоб це розуміти. Вона не дозволила санітарській вплинути на її настрій.

Старлінг міряла кроками кімнату. Потім вона скинула руку в повітря:

– Стривай-но, дівчинко, – сказала вона вголос, звертаючись до Кетрін Мартін і до себе заразом. – Ця кімната нас не здолає. Нас не здолає це довбане місце. Нас не здолає місце, в якому він тебе тримає. Допоможи мені. Допоможи. Допоможи.

На секунду вона замислилась про своїх покійних батьків. Загадалася, чи не було б їм зараз соромно за неї: просте питання, без підкладів і прихованих сенсів – таке, яким воно приходить до нас усіх. І відповідь – ні, їм би не було соромно.

Старлінг умилася та вийшла в коридор.

Санітар Алонсо вже чекав на неї з запечатаним конвертом від Кроуфорда. Усередині містилася карта з інструкціями. Вона швиденько прочитала їх при світлі коридорної лампочки та натисла на кнопку виклику, щоб Барні її впустив.

Розділ 25

Доктор Лектер сидів за столом і читав кореспонденцію. Старлінг відчула, що їй легше підходити до клітки, коли він на неї не дивиться.

– Докторе.

Він підняв палець, вимагаючи тиші. Закінчивши читати лист, він замислився, поклавши великий палець шестипалої руки під підборіддя, а вказівний – біля носа.

– Що ви думаєте з цього приводу? – сказав він, опускаючи документ у висувну тацю.

То був лист від Американського патентного бюро.

– Це стосується мого наручного годинника з розп’яттям, – пояснив доктор Лектер. – Вони не хочуть видавати мені патент, але радять зареєструвати права на циферблат. Погляньте.

Він поклав у тацю малюнок розміром із серветку, і Старлінг витягла шухляду.

– Певно, ви звертали увагу, що в більшості розп’ять руки вказують на, скажімо, за чверть до третьої або за десять хвилин до другої, а ноги стоять на шостій годині. А на цьому циферблаті, як ви бачите, на хресті висить Ісус, а руки-стрілки обертаються та вказують час так само, як у популярних годинниках від Диснея[129]. Ноги залишаються на шести годинах, а маленька секундна стрілка крутиться навколо німба. Що ви про це думаєте?

Анатомічні подробиці малюнка були виконані дуже майстерно. Голова належала Старлінг.

– Більшість деталей загубиться, коли зображення зменшиться до розміру наручного годинника, – відповіла вона.

– Ваша правда, на жаль, але подумайте про годинник. Чи варто лишати його незапатентованим?

– Тоді вам знадобиться патент на механізм кварцових годинників, чи не так? А вони вже запатентовані. Не впевнена, але мені здається, що патенти видаються тільки на унікальні механічні пристрої, а дизайн підпадає під авторські права.

– Але ж ви не юрист, чи не так? У ФБР цього більше не вимагають.

– У мене до вас пропозиція, – сказала Старлінг, відчиняючи валізу.

До них ішов Барні. Старлінг причинила валізу. Вона заздрила неймовірній витримці Барні. Чистий погляд, не затьмарений жодними наркотичними засобами, а за ним ховався неабиякий розум.

– Перепрошую, – сказав Барні. – Якщо вам незручно з усіма тими паперами, то в коморі є одномісна парта, шкільна, якою користуються психіатри. Принести?

Шкільні спогади. Так чи ні?

– Поговоримо зараз, докторе Лектер?

Доктор припросив її порухом відкритої долоні.

– Так, Барні. Дякую.

Старлінг умостилася за парту, Барні відійшов на безпечну відстань.

– Докторе Лектер, сенаторка має до вас неймовірну пропозицію.

– Це вже мені вирішувати. Ви так швидко з нею порадилися?

– Так. Їй нема чого приховувати. Ось що сенаторка змогла дістати, і це не підлягає обговоренню. Одна-єдина пропозиція, до якої входить все.

Вона відірвала погляд від валізи. Доктор Лектер, убивця дев’ятьох, склав пальці драбинкою під носом і спостерігав за Старлінг. В його очах – безмежна ніч[130].

– Якщо ви допоможете нам знайти Баффало Білла вчасно, щоб урятувати Кетрін Мартін, то отримаєте таке: переведення до Адміністративного ветеранського шпиталю в Онеїда-парк, штат Нью-Йорк, у камеру з видом на ліс біля лікарні. Посилений режим охорони зберігається. Ви зможете аналізувати результати психологічних тестів деяких федеральних злочинців, але вони не обов’язково перебуватимуть в одному закладі з вами. Пацієнти анонімні, ви не знатимете жодних імен. Також вам буде надано ширший доступ до книжок, – сказала вона, знову поглянувши на Лектера.

Глузувати можна й мовчки.

– І особливий пункт, найкраща перевага: протягом одного тижня на рік ви виїжджатимете з лікарні сюди.

Вона поклала в тацю карту. Доктор Лектер не став її витягати.

– Острів Плам, – продовжувала Старлінг. – Щодня після обіду вам дозволятимуть гуляти пляжем чи купатися в океані без жодної охорони в радіусі сімдесяти п’яти ярдів, але за вами наглядатиме спеціальний штурмовий загін. Ось і все.

– А якщо я відмовлюся?

– То повісите собі в камері кухонні фіранки. Може, допоможе. Нам нема чим погрожувати вам, докторе Лектер. Я просто пропоную спосіб, у який ви зможете знову побачити сонце.

Вона не дивилася на нього. Їй не хотілося змагатися з ним поглядами. То було не протистояння.

– Чи погодиться Кетрін Мартін прийти поговорити зі мною виключно про свого викрадача, якщо я захочу написати статтю? Поговорити тільки зі мною?

– Так. Вважайте, що справу вирішено.

– А ви звідки знаєте? Вирішено ким?

– Я її сама приведу.

– Якщо вона погодиться.

– То для початку нам доведеться її попросити, чи не так?

Лектер затягнув тацю в камеру:

– Острів Плам.

– Шукайте вершечок Лонг-Айленда, отой палець на півночі.

– Острів Плам. Тут написано: Клініка ветеринарної медицини. Інакше кажучи, федеральний дослідницький центр хвороб рил і копит. Звучить чарівно.

– Вона займає лише частину острова. Там є гарний пляж і пристойне помешкання. А навесні гніздяться крячки.

– Крячки, – зітхнув доктор Лектер, трохи нахиливши голову та торкаючись верхньої червоної губи червоним язиком. – Якщо ви хочете про це поговорити, Кларіс, то знайте, я не стану нічого робити задарма. Quid pro quo. Я дещо розповім вам, а ви – мені.

– Починайте, – сказала Старлінг.

Їй довелося чекати цілу хвилину, поки він заговорив:

– Гусінь перетворюється на лялечку в хризаліді. А потім із таємної перевдягальні виходить, народжується на світ дивне імаго. Кларіс, ви знаєте, що таке імаго?

– Доросла комаха з крилами.