Мовчання ягнят - Томас Харріс

– Я не вірю, Кларіс.

– А варто.

– О, я вірю вам. Але, окрім правильного способу зняття шкіри, ви ще багато чого не знаєте про людську поведінку. А вам не здається, що сенатор Сполучених Штатів обрала собі дивного посланця?

– Це ви мене обрали, докторе Лектер. Ви вирішили, що говоритимете зі мною. Чи тепер вам би хотілося поміняти мене на когось іншого? Чи ви не впевнені, що зможете допомогти.

– Ваші слова зухвалі та брехливі, Кларіс. Я не вірю, що Джек Кроуфорд може згодитись на те, щоб я взагалі отримав якусь винагороду… Певно, я повідомлю вам одну річ, яку ви перекажете сенаторці, але я відмовляюся працювати безоплатно. Можливо, я обміняю кілька фактів на інформацію про вас. Так чи ні?

– Залежить від запитання.

– Так чи ні? Кетрін чекає, не забувайте. Чи чує вона скреготіння напилка? Як ви гадаєте, про що вона вас попросила б?

– Я маю почути запитання.

– Який у вас найгірший спогад із дитинства?

Старлінг глибоко зітхнула.

– Швидше, – сказав Лектер. – Мене не цікавить ваша найгірша вигадка.

– Смерть батька, – відповіла Старлінг.

– Розкажіть.

– Він служив міським маршалом[121]. Якось уночі він наполохав двох грабіжників, наркоманів, які виходили з чорного ходу однієї аптеки. Коли він вибирався з пікапа, то в нього заклинило помпову рушницю, і його підстрелили.

– Заклинило?

– Може, він відсмикнув цівку не до упору. То була стара така помпова рушниця, «Ремінгтон 870», і гільза застрягла в обоймі. Коли таке трапляється, рушниця не стріляє і треба її розбирати, щоб дістати гільзу. Я гадаю, він міг ударити цівку об двері, коли вилазив із машини.

– Він помер на місці?

– Ні. Він був сильним. Протримався цілий місяць.

– Ви бачили його в лікарні?

– Докторе Лектер… так.

– Розкажіть мені одну деталь, яка вам запам’яталася з лікарні.

Старлінг заплющила очі.

– Прийшла сусідка, стара жінка, самотня пані, і вона зачитала для нього кінцівку «Роздумів на тему смерті»[122]. Мабуть, це єдине, що спало їй на думку. Ось і все. Ми поквиталися.

– Гаразд. Ви були дуже щирі, Кларіс. Я завжди це відчуваю. Певно, знати вас особисто – це дещо особливе.

– Quid pro quo.

– За життя, чи була та дівчина з Західної Вірджинії привабливою, у фізичному плані, як ви думаєте?

– Вона ретельно доглядала за собою.

– Не гайте мій час лояльністю.

– Вона була опасистою.

– Великою жінкою?

– Так.

– Її застрелили в груди.

– Так.

– Маленькі груди, як я розумію.

– Для її розмірів – так.

– Але широкі стегна. Ємкі.

– Так і є.

– Що ще?

– У її горлі була комаха, яку туди поклали навмисне, і загалу про це невідомо.

– Метелик?

Старлінг затамувала подих. Вона сподівалася, що Лектер не помітив.

– То була міль, – відповіла вона. – Будь ласка, розкажіть мені, як ви про це здогадалися.

– Кларіс, я розповім вам, для чого Баффало Біллу потрібна Кетрін Бейкер Мартін, а потім – добраніч. То буде моє останнє слово за цих умов. Можете переказати сенаторці Мартін, що він хоче від Кетрін, і нехай вона заохотить мене цікавішими пропозиціями… або чекає, поки Кетрін спливе, і тоді переконається, що я був правий.

– Чого він хоче від Кетрін, докторе Лектер?

– Він хоче костюм із цицьками, – відповів Лектер.

Розділ 23

Кетрін Бейкер Мартін лежала на сімнадцять футів[123] нижче від підлоги підвалу. Темрява гуділа від її дихання, її серцебиття. Інколи груди стискав страх, наче пастка, що вбиває лиса. Інколи вона могла мислити: вона розуміла, що її викрали, але не знала хто. Вона розуміла, що не спить: у непроглядному мороку Кетрін чула тихий звук, коли кліпала очима.

Зараз вона почувалася краще, ніж коли вперше прийшла до тями. Жахливе запаморочення здебільшого минуло, і вона відчувала, що повітря вдосталь. Вона могла розрізнити верх і низ та мала приблизне уявлення про те, в якій позі перебуває її тіло.

Плече, стегно та коліно боліли від тиску на цементовану підлогу, на якій вона лежала. Той бік був низом. Верхом був жорсткий матрац, під який вона залізла під час останнього інциденту з яскравим, сліпучим світлом. Тепер пульсація в голові трохи вщухла і весь реальний біль сконцентрувався в пальцях лівої руки. Вона відчувала, що підмізинний палець зламано.

Кетрін була вдягнена в чужу стьобану робу. Тканина була чиста й пахла пом’якшувачем для білизни. Підлога також була чиста, крім курячих кісток і шматків овочів, які її полонитель кинув у діру. Єдиними іншими предметами навколо неї виявилися матрац і пластикове помийне відро, за ручку якого була прив’язана мотузка. На дотик вона була схожа на бавовняну кулінарну нитку і піднімалася в темряву, наскільки Кетрін була в змозі дотягнутися.

Кетрін Мартін могла вільно пересуватись, але йти було нікуди. Підлога, на якій вона лежала, мала овальну форму, вісім на десять футів[124], з маленьким отвором по центру. Це було дно глибокої ями, вихід із якої затулили. Гладенькі цементовані стіни м’яко вигиналися всередину, наближаючись до того виходу.

Звуки згори чи то її серце? Звуки згори. Звуки чітко пролунали над її головою. Льох, у якому її тримали, розташовувався в частині підвалу одразу під кухнею. Кроки по кухонній підлозі, вода, що полилася з крана. Дряпання собачих кігтів по лінолеуму. А потім – тиша, поки навколо ляди на кришці колодязя не з’явився тонкий диск жовтого світла, коли хтось увімкнув у підвалі лампу. Потім яму залило сліпуче сяйво, і цього разу вона підвелася до світла, сіла, зсунувши матрац на ноги, роззираючись навколо себе, намагаючись дивитися крізь пальці, поки очі не звикли до світла. Її тінь танцювала на стінах – згори в яму спускався прожектор, підвішений на мотузці.

Вона здригнулася, коли помийне відро біля неї поворухнулося, піднялося в повітря та загойдалося на своїй тонкій ниточці, закрутилося, піднімаючись до світла. Кетрін спробувала проковтнути страх, набрала в легені забагато повітря, але все ж таки спромоглася вимовити:

– Мої рідні вам заплатять. Готівкою. Моя мама одразу заплатить, без питань. Це її особистий… ой!

Повз неї затріпотіла тінь – усього лиш рушник упав.

– Її особистий номер – два нуль два…

– Мийся.

Це був той самий химерний голос, який раніше розмовляв із собакою.

На тонкій мотузці спустилося друге відро. Кетрін відчула запах гарячої мильної води.

– Знімай одяг та мий усе тіло, інакше отримаєш шланг, – сказав голос і трохи стишився, звертаючись до собаки: – Так, воно отримає шланг, еге ж, Крихітко, ще й як отримає!

Кетрін Мартін почула кроки й