Мовчання ягнят - Томас Харріс
Щілина в цементі, на висоті одного фута[125] від місця, до якого вона могла дотягтися, єдина нерівність у стіні, яку вона знайшла. Кетрін якомога міцніше скрутила матрац і перев’язала рушником. Стала на нього, захиталася, потяглася до тріщини, зачепилася нігтями й відновила рівновагу, поглянула вгору на світло. Вона мружилась, вдивляючись у яскраве сяйво. То був прожектор із ковпаком, який спустили в яму всього на фут, майже за десять футів від її простягнутої руки, з таким самим успіхом це міг бути місяць, а чоловік уже повертався, матрац хитався, вона хапалася за щілину в стіні, щоб віднайти рівновагу, стрибнула вниз, і щось легеньке, наче сніжинка, ковзнуло її обличчям.
Щось опускалося повз прожектор – шланг. Короткий сплеск крижаної води – погроза.
– Мийся. Усе тіло.
У відрі знайшлася мочалка, а на поверхні води плавала пластикова пляшечка з дорогим іноземним пом’якшувальним засобом.
Вона вимилася: шкіра на руках і стегнах вкрилася сиротами, соски затверділи на прохолодному повітрі й боліли, і вона присіла біля відра з теплою водою, притулилася якомога ближче до стіни й помилася.
– Тепер витрись і намастися кремом. Усе тіло намасти.
Крем нагрівся від води для купання. Шкіра зволожилась, і до неї прилипала роба.
– Тепер позбирай сміття та вимий підлогу.
І це вона також зробила – попідбирала курячі кістки та зелений горошок. Вона поклала все у відро та протерла маленькі масні плями на цементі. Щось іще, отут, біля стіни. Сніжинка, яка вилетіла зі щілини. То був людський ніготь, вкритий лаком із блискітками, який відірвали одним різким порухом.
Відро піднялося нагору.
– Моя мама вам заплатить, – сказала Кетрін Мартін. – Без питань. Заплатить достатньо, аби ви розбагатіли. Якщо ви змагаєтесь за ідею – Іран, чи Палестина, чи Чорне визволення[126], – вона дасть вам на це гроші. Усе, що вам треба зробити…
Світло згасло. Раптова, непроглядна темрява.
Вона сіпнулася та зойкнула, коли поруч із нею опустилося помийне відро на мотузці. Кетрін сіла на матрац, у голові стрибали думки. Тепер вона переконалася, що її полонитель один, білий американець. Вона спробувала вдати, що й гадки не має, хто він такий, який у нього колір шкіри чи скільки їх узагалі, що всі згадки про події на паркінгу стерлися від ударів по голові. Вона сподівалася: він повірить, що може відпустити її без будь-якої шкоди для себе. Вона думала, напружено думала і врешті-решт додумалася.
Ніготь. Хтось тут уже побував. Тут була жінка, дівчина. Де вона зараз? Що він із нею зробив?
Якби не шок і дезорієнтація, то вона б уже давно здогадалась. І зараз їй допоміг крем для шкіри. Шкіра. Кетрін зрозуміла, хто її викрав. Це усвідомлення навалилося на неї, таке пекуче, таке жахливе, і вона кричала, кричала, залазила під матрац, вибиралася з-під нього, лізла, дерлася вгору по стіні, кричала, поки не закашлялась, поки не відчула щось тепле й солоне в роті, підняла руки до обличчя, липка рідина засихала на тильних сторонах рук, і потім вона нерухомо лежала на матраці, вигнувши тіло аркою від голови до п’ят і стискаючи пасма волосся в кулаках.
Розділ 24
Двадцятип’ятицентовик Кларіс Старлінг дзенькнув, провалившись у телефонний апарат, який стояв у занедбаній санітарській кімнаті. Вона набрала фургон.
– Кроуфорд.
– Я телефоную з платного автомата біля блоку суворого режиму, – сказала Старлінг. – Доктор Лектер спитав, чи не була та комаха з Західної Вірджинії метеликом. Пояснювати нічого не став. Сказав, що Баффало Біллу потрібна Кетрін Мартін, бо, цитую, «він хоче костюм із цицьками». Доктор Лектер згодний на обмін. Він чекає «цікавіших пропозицій» від сенаторки.
– Він сам урвав розмову?
– Так.
– Як гадаєте, скоро він заговорить знову?
– Мабуть, він очікує на мій візит протягом кількох найближчих днів, але я б діяла просто зараз, якщо отримаю якусь термінову пропозицію від сенаторки.
– Термінову, це ви правильно сказали. Ми ідентифікували дівчину з Західної Вірджинії, Старлінг. Десь півгодини тому картотека відбитків зниклих у Детройті зірвала нам джек-пот. Кімберлі Джейн Емберґ, двадцять два роки, зникла в Детройті сімнадцятого лютого. Ми прочісуємо її квартал у пошуках свідків. Експерт-криміналіст із Шарлоттсвілля сказав, що вона померла не пізніше, ніж одинадцятого лютого, може, на день раніше, десятого.
– Він тримав її живцем усього три дні, – промовила Старлінг.
– Цикл скорочується. Не думаю, що це велика несподіванка, – відповів Кроуфорд рівним голосом. – Він утримує Кетрін Мартін приблизно двадцять шість годин. Як на мене, якщо Лектер має нас про щось повідомити, то нехай зробить це під час вашої наступної розмови. Я зараз перебуваю в Балтиморському польовому офісі, вас переключили на мене з фургона. Я забронював для вас номер у «ГоДжо»[127], за два квартали від лікарні, якщо захочете потім перепочити.
– Він вагається, містере Кроуфорд, бо не впевнений, що ви дозволите йому отримати якусь суттєву винагороду. Усе, що Лектер розповів про Баффало Білла, він обміняв на факти з мого особистого життя. Не думаю, що його запитання та справа якось між собою пов’язані… Хочете знати, що він у мене питав?
– Ні.
– Саме тому ви не почепили на мене «жучка», так? Гадали, що мені так буде легше, що я охочіше видам особисті секрети та зумію його потішити, якщо більше ніхто не слухатиме.
– Ось вам інше пояснення – а що, як я довіряю вашому судженню, Старлінг? Може, я вважаю, що ви – мій найкращій шанс, та ще й хотів уберегти вас від упередженої критики? Чи почепив би я на вас «жучок» у такому разі?
– Ні, сер.
Ви знамениті своїм умінням спілкуватися з агентами, чи не так, містере Краб-форд?
– Що ми запропонуємо Лектеру? – запитала вона.
– Я зараз перешлю вам пару документів. Ви отримаєте їх за п’ять хвилин, якщо ви, звісно, не хочете спочатку трохи відпочити.
– Краще я займуся цим зараз, – відповіла Старлінг. – Нехай пришлють Алонсо. А йому передайте, що я чекатиму на нього в коридорі біля восьмого блоку.
– П’ять хвилин, – сказав Кроуфорд.
Старлінг міряла кроками лінолеум занедбаної санітарської глибоко під
