Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

Перший гонг лунав, коли було п’ять хвилин на дев’яту. О восьмій п’ятнадцять ударяв другий гонг, одразу ж відчиняли двері, гостям, що вже чекали, оголошували: «Вечерю подано», і урочиста процесія рухалася в їдальню. Кожен, хто насмілювався запізнитися на другий гонг, відтепер був відлучений, і «Літчем Клоуз» назавжди зачинявся перед нещасливцем.

Цим можна пояснити й занепокоєння Джоан Ешбі, і здивування Гаррі Дейлгауза, коли він почув, що того вечора священна діяльність затримується на десять хвилин. Хоча він не був із дядьком у дуже близьких стосунках, але досить часто гостював у «Літчем Клоуз» і знав, наскільки незвичним це було.

Джефрі Кін, секретар Літчема Роше, теж дуже здивувався.

– Надзвичайно, – зауважив він. – Я не пам’ятаю, щоб таке колись було. Ви певні?

– Так стверджував Діґбі.

– Він щось сказав про потяг, – додала Джоан Ешбі. – Принаймні мені так здається.

– Дивно, – задумливо сказав Кін. – Хоча, думаю, ми дізнаємося про це, коли настане час. Але це дуже незвично.

Кілька хвилин чоловіки мовчали й дивилися на дівчину. Джоан Ешбі була чарівливим створінням, блакитнооким і золотоволосим, із пустотливим поглядом. Це були її перші відвідини «Літчем Клоуз», і її запросили на прохання Гаррі.

Відчинилися двері, і в кімнату зайшла Діана Клівз, прийомна дочка Літчема Роше.

Вона була диявольськи граційна, а її темні очі і гострий язик натякали на відьмацтво. Майже всі чоловіки впадали за Діаною, а їй подобалися їхні намагання завоювати її. Дивна істота, у якій поєднувалися поманливе тепло й абсолютна холодність.

– Зі старим щось сталося, – зауважила вона. – Уперше за багато тижнів він не прийшов сюди раніше за всіх, не дивиться на годинник і не метушиться, як тигр, туди-сюди в очікуванні їжі.

Чоловіки ринулися вперед. Вона обом чарівно усміхнулася, а потім попрямувала до Гаррі. Джефрі Кін густо почервонів і відійшов.

Однак за мить, коли зайшла місіс Літчем Роше, він оговтався. Це була висока смаглява жінка, чий погляд нічого не промовляв, у драпірованій сукні невизначено відтінку зеленого. З нею йшов чоловік середнього віку із дзьобоподібним носом і вольовим підборіддям – Ґреґорі Барлінґ. Він був відомою постаттю у фінансовому світі, близьким родичем з маминого боку і вже кілька років щирим другом Губерта Літчема Роше.

– Бум!

Знову гучно зазвучав гонг. Коли звучання затихло, двері відчинилися й Діґбі оголосив:

– Вечерю подано!

Потім, хоча слуга був добре навчений, на його беземоційному обличчі з’явилося здивування. Уперше на його пам’яті господар не присутній у кімнаті.

Було очевидно, що здивовані всі. Місіс Літчем Роше невпевнено засміялася.

– Надзвичайно! Справді, я не знаю, що робити.

Усі були заскочені зненацька. Руйнувалася сама традиція «Літчем Клоуз». Що ж могло трапитись? Розмова стихла. Запало напружене очікування.

Нарешті двері ще раз відчинилися; вихопилося полегшене зітхання, стримуване ледь помітною тривогою: як оцінити цю ситуацію. Не можна промовити нічого, що засвідчило б очевидне: сам господар не дотримався суворого правила маєтку.

Але новоприбулий не був Літчемом Роше. Замість великої бородатої вікінгоподібної фігури в довгу вітальню зайшов дуже маленький чоловік, очевидно, іноземець, із яйцеподібною головою, пишними вусами й у бездоганному вечірньому вбранні.

Новоприбулий попрямував до місіс Літчем Роше. Його очі блищали.

– Мої вибачення, мадам, – сказав він. – Боюся, я трохи спізнився.

– Зовсім ні, – неясно пробурмотіла місіс Літчем Роше. – Зовсім ні, містере… – вона замовкла.

– Пуаро, мадам. Еркюль Пуаро.

Позаду себе він почув дуже м’яке «о», радше видих, аніж вимовлене слово – напевне, це вигукнула одна з жінок. Мабуть, це йому лестило.

– Ви знали, що я приїду? – ласкаво промовив він. – N’est ce pas, madame?[15] Ваш чоловік сказав вам.

– О, о, так, – не дуже переконливо сказала місіс Літчем Роше. – Тобто, гадаю, що так. Містере Пуаро, я така непрактична. Ніколи нічого не пам’ятаю. Але, на щастя, Діґбі все передбачив.

– Боюся, наш поїзд затримався, – провадив містер Пуаро. – Попереду була якась аварія на колії.

– О! – вигукнула Джоан. – Ось чому вечерю затримали.

Він перевів погляд на неї – дуже разючий проникливий погляд.

– Це незвично, так?

– Я не можу пригадати, – почала було місіс Літчем Роше, але потім зупинилася. – Тобто, – розгублено продовжила вона, – це так дивно. Губерт ніколи…

Очі містера Пуаро швидко пробігли по компанії.

– Містер Літчем Роше ще не спустився?

– Ні, і це так дивно, – вона благально подивилася на Джефрі Кіна.

– Містер Літчем Роше просто взірець пунктуальності, – пояснив Кін. – Він не запізнювався на вечерю вже… ну, я не знаю, чи він хоч колись раніше запізнювався на вечерю.

Для незнайомця ця ситуація, мабуть, видавалася кумедною: збаламучені обличчя й загальний переляк.

– Я знаю, – сказала місіс Літчем Роше, явно прагнучи розв’язати цю проблему. – Покличу Діґбі.

Вона одразу ж це зробила.

Дворецький прийшов негайно.

– Діґбі, – почала вона. – Ваш господар, він…

Як це з нею часто траплялося, вона не закінчила речення. Було зрозуміло, що дворецький і не чекав цього від неї. Він одразу ж із розумінням відповів:

– Мадам, містер Літчем Роше спустився за п’ять хвилин до восьмої та пішов у кабінет.

– О, – вона замовкла. – Ви ж не думаєте… тобто він чув гонг?

– Думаю, мав би чути: гонг просто біля кабінету.

– Так, звичайно ж, звичайно ж, – ще невпевненіше, аніж завжди, сказала місіс Літчем Роше.

– Мадам, повідомити йому, що вечерю вже подали?

– О, Діґбі, дякую. Так. Думаю, треба йому сказати.

– Не знаю, – звернулася місіс Літчем Роше до гостей, коли дворецький пішов, – що б я робила без Діґбі.

Запала пауза.

Діґбі знов увійшов у кімнату. Його дихання було частішим, аніж мало б бути дихання в хорошого дворецького.

– Вибачте, мадам, але кабінет зачинений.

Тоді Пуаро взяв ситуацію у свої руки.

– Думаю, краще нам усім піти до кабінету.

Він пішов першим, а інші поквапилися за ним. Його право лідерства було абсолютно природним. Пуаро більше не був смішним гостем. Він був особистістю, яка володіє ситуацією.

Чоловік вийшов у хол, пройшов повз сходи, повз великий годинник, повз нішу, де стояв гонг. Одразу навпроти неї були замкнені двері.

Він постукав, спочатку обережно, а потім сильніше. Але відповіді не було. Дуже спритно Пуаро опустився на коліна й зазирнув у замкову щілину. Потім піднявся й озирнувся.

– Мсьє, – сказав він. – Треба виламати двері. Негайно!

Як і раніше, ніхто не заперечував проти його розпоряджень. Джефрі Кін і Ґреґорі Барлінґ були найсильнішими чоловіками. Під командуванням Пуаро вони налетіли на двері. Це виявилося нелегко. Двері в «Літчем Клоуз» були міцними – не сучасне халтурне будівництво. Вони відчайдушно опиралися, однак нарешті піддалися спільним атакам чоловіків і нахилилися вперед.

Інші чекали в проході. Вони