Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

Він хотів покласти його назад у шухляду, як раптом пролунав дзвінок. Той дзеленчав знову й знову, і в тиші порожньої квартири це видавалося надзвичайно голосно.

Хто може прийти в цей час? І тільки одна відповідь напрошувалася на це питання – відповідь інстинктивна й наполеглива.

«Небезпека… небезпека… небезпека…»

Під впливом якогось неусвідомленого інстинкту Дермот вимкнув світло, накинув шинель, яка лежала на стільці, і відчинив двері.

На вулиці стояли двоє чоловіків. За ними Дермот побачив блакитну форму. Поліцейський!

– Містере Вест? – запитав чоловік, який був попереду. Дермоту здалося, що, перш ніж він відповів, пройшли тисячоліття. Насправді минуло всього кілька секунд, коли господар зімітував невиразний голос Мілсона і відповів:

– Містер Вест ще не повернувся. А що вам від нього треба так пізно?

– Ще не повернувся, так? Дуже добре, тоді, гадаю, нам краще увійти й почекати його.

– Ні, ви не можете цього зробити.

– Розумієте, мій друже, мене звуть Веролл, я інспектор Скотленд-Ярду, і в мене є ордер на арешт вашого господаря. Якщо хочете, можу вам його показати.

Дермот уважно подивився на простягнений папір чи зробив вигляд, що дивиться, а потім здивованим голосом запитав:

– А за що? Що він зробив?

– Убивство. Сера Елінґтона Веста з Гарлі-стрит.

У Дермота запаморочилося в голові, і він відступив перед своїми грізними відвідувачами. Він зайшов до вітальні й увімкнув світло. Інспектор пішов за ним.

– Обшукайте будинок, – наказав інший чоловік. Потім він повернувся до Дермота.

– Залишайтеся тут, мій друже. Ніяких утеч, щоб попередити свого хазяїна. До речі, як вас звати?

– Мілсон, сер.

– Мілсоне, коли ви очікуєте, що прийде ваш господар?

– Не знаю, сер, думаю, він збирався на танці. У галереї Графтон.

– Він пішов звідти менше години тому. Ви впевнені, що він не повертався сюди?

– Не думаю, сер. Я почув би, якби він зайшов.

У цей момент другий чоловік вийшов із сусідньої кімнати. У руці він тримав револьвер. Із певним збудженням передав його інспектору. Обличчям останнього ковзнув задоволений вираз.

– Це вирішує справу, – зауважив той. – Мабуть, він зайшов у будинок і вислизнув так, що ви й не чули. Тепер він на гачку. Я краще піду. Коулі, залишся тут на випадок, якщо Вест знову повернеться, і наглядай за цим хлопцем. Слуга може знати про свого хазяїна більше, аніж прикидається.

Інспектор квапливо пішов. Дермот спробував вивідати в Коулі, який був доволі балакучим, деталі справи.

– Цілком зрозумілий випадок, – сказав він. – Убивство виявили майже одразу. Джонсон, слуга, тільки-но пішов спати, коли йому здалося, що пролунав постріл, і він знову спустився вниз. Побачив, що Елінґтон мертвий, убитий пострілом у серце. Він одразу зателефонував нам, ми приїхали й почули його розповідь.

– Яка прояснила цей випадок? – наважився спитати Дермот.

– Абсолютно. Молодий Вест зайшов до свого дядька, а коли Джонсон приніс напої, вони сварилися. Старий погрожував скласти новий заповіт, а ваш господар говорив, що вб’є його. Менше ніж за п’ять хвилин пролунав постріл. О, так, це досить зрозуміло. Молодий дурень.

Насправді дуже зрозуміло. У Дермота впало серце, коли він усвідомив, що переважна більшість доказів проти нього. Справді жахлива небезпека! І немає іншого виходу, окрім утечі. Він змусив свій розум працювати. Спочатку запропонував зробити чаю. Коулі погодився на його пропозицію. Поліцейський уже обшукав квартиру і знав, що заднього входу там немає.

Дермоту дозволили піти на кухню. Він поставив чайник і старанно дзенькав горнятками та блюдцями. Потім швидко підійшов до вікна й підняв раму. Квартира була на другому поверсі, а за вікном розташовувався невеликий підйомник на сталевому тросі, яким користувалися продавці.

Дермот блискавично вискочив за вікно й почав спускатися тросом униз. Він порізав собі руки, потекла кров, але чоловік відчайдушно продовжував.

За кілька хвилин він уже був з іншого боку будинку. Звернувши за ріг, він налетів на постать, що стояла на тротуарі. На свій подив, упізнав Джека Трента. Виявилося, що той знає про ситуацію, яка склалася.

– Боже мій! Дермоте! Швидко, не стовбич тут.

Узявши його під руку, він повів його однією вулицею, потім іншою. Вони помітили самотнє таксі, гукнули його, застрибнули, і Трент назвав свою адресу.

– Наразі це – найбезпечніше місце. Там ми зможемо вирішити, що робити далі, щоб збити цих дурнів зі сліду. Я приїхав, сподіваючись, що зможу тебе попередити, перш ніж поліція сюди дістанеться, але було надто пізно.

– Я навіть не знаю, що ти чув. Джеку, ти не віриш…

– Звичайно, ні, старий, ані хвилини. Я надто добре тебе знаю. Усе ж, це неприємна річ. Вони все розпитували: коли ти приїхав у Графтон, коли пішов тощо. Дермоте, хто міг убити старого?

– Я навіть не можу собі уявити. Думаю, той, хто це зробив, поклав револьвер у мою шухляду. Мабуть, він дуже пильно за нами спостерігає.

– Цей сеанс був неймовірно смішний. «Не йди додому». Це стосувалося бідного старого Веста. Він пішов додому й отримав кулю.

– Це стосувалося також і мене, – сказав Дермот. – Я повернувся додому та виявив підкинутий револьвер і поліцейського інспектора.

– Ну, сподіваюся, хоч мене це не стосується, – сказав Трент. – Ми на місці.

Заплативши за таксі, він відімкнув двері й повів Дермота вгору темними сходами до маленького кабінету на першому поверсі.

Він відчинив двері, і Дермот зайшов, після чого Трент увімкнув світло і теж приєднався до нього.

– На деякий час тут ти у безпеці, – зауважив Джек. – Тепер ми можемо разом подумати й вирішити, як краще зробити.

– Я пошився в дурні, – раптом сказав Дермот. – Я мав усе зрозуміти. Тепер чітко це бачу. Усе це змова. Якого біса ти смієшся?

Трент сидів, відкинувшись у своєму кріслі й аж трусився від нестримних веселощів. У цих звуках учувалося щось моторошне, а сам чоловік навіював жах. У його очах палав якийсь дивний вогник.

– До біса продуманий сюжет, – видихнув він. – Дермоте, мій хлопчику, ти попався.

Він підсунув до себе телефон.

– Що ти збираєшся робити? – запитав Дермот.

– Телефоную до Скотленд-Ярду. Скажу їм, що їхня пташка тут, замкнута на ключ. Так, коли я зайшов, то замкнув двері й поклав ключа в кишеню. Навіть не дивися на двері за мною. Вони ведуть до кімнати Клер, а вона завжди замикає їх зсередини. Знаєш, вона мене боїться. Уже давно боїться. Вона завжди знає, коли я думаю про того ножа – довгого гострого