Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті

Дермот уже збирався кинутися на нього, але раптом той звідкись дістав потворного револьвера.

– Це другий, – усміхнувся Трент. – Перший я поклав до твоєї шухляди після того, як застрелив із нього старого Веста. На що ти дивишся над моєю головою? На ці двері? Це марно, навіть якби Клер і відчинила їх – а для тебе вона могла б і зробити це, – я вистрелю в раніше, ніж ти до них дістанешся. Не в серце – не вб’ю, просто пораню, щоб ти не міг утекти. Ти ж знаєш, я добре стріляю. Одного разу я врятував тобі життя. Я дурень. Ні, ні, я хочу, щоби тебе повісили… так, повісили. Ніж мені потрібен не для тебе. Для Клер, милої Клер, такої білої й пухнастої. Старий Вест знав. Саме тому він був тут сьогодні ввечері, щоб зрозуміти, божевільний я чи ні. Він хотів замкнути мене, щоби я не дістався з ножем до Клер. А я був дуже хитрий. Узяв його ключа, і твого теж. Я вислизнув із танців, тільки-но прийшов туди. Я бачив, як ти йдеш з його будинку, і тоді зайшов сам. Я застрелив старого й швидко пішов. Потім дістався твого будинку й залишив там револьвер. Я повернувся в галерею Графтон майже одразу після того, як ти туди прийшов, і коли бажав тобі на добраніч, то поклав ключа тобі назад, у кишеню пальто. Я не проти розповісти тобі це все. Ніхто більше цього не почує, а коли тебе повісять, я хочу, щоби ти знав, що це зробив я… Шансу на втечу немає. І це мене смішить… Боже, як це мене смішить! Про що ти думаєш? Куди, у біса, ти дивишся?

– Я думаю про ті слова, які ти щойно промовив. Краще б тобі, Тренте, не приходити додому.

– Що ти маєш на увазі?

– Озирнись!

Джек Трент різко розвернувся. У дверях кімнати стояла Клер… та інспектор Вераль…

Трент відреагував швидко. Револьвер вистрілив лише один раз – і знайшов свою ціль. Він похилився вперед на стіл. Інспектор підскочив до нього, а Дермот, наче уві сні, дивився на Клер. Розірвані думки плуталися в його мозку. Його дядько… їхня сварка… колосальне непорозуміння… англійські закони щодо розлучення, які ніколи би не звільнили Клер від божевільного чоловіка… «ми всі повинні жаліти її»… змова між нею та сером Елінґтоном, яку розкрив хитрий Трент… як вона плакалася йому, «огидно… огидно… огидно!» Так, але тепер…

Інспектор знову випростався.

– Мертвий, – досадливо сказав він.

– Так, – почув Дермот сам себе, – він завжди був хорошим стрільцем…

Другий гонг

Джоан Ешбі вийшла зі спальні та якусь мить постояла біля дверей. Вона вже було повернулася, щоби зайти назад, як раптом їй видалося, що просто під ногами пролунав гонг.

Джоан одразу, майже бігом, кинулася вперед. Вона так поспішала, що на верхньому майданчику налетіла на молодого чоловіка, який наближався з протилежного боку.

– Привіт, Джоан. Чому так поспішаєш?

– Вибач, Гаррі. Я тебе не помітила.

– Та я бачу, – сухо відповів Гаррі Дейлгаус. – Але я питаю, чому ти так квапишся?

– Ударив гонг.

– Я знаю. Але це був тільки перший гонг.

– Ні, це вже другий.

– Перший.

– Другий.

Отак, сперечаючись, вони спускались сходами. Вони вже були в холі, де, щойно поклавши молоточок для гонгу, до них серйозно й велично наближався дворецький.

– Це другий, – наполягала Джоан. – Я в цьому впевнена. А крім того, подивися, котра вже година.

Гаррі Дейлгаус глянув на великий годинник із маятником.

– Лише дванадцять на дев’яту, – кинув чоловік. – Джоан, я вірю, що ти маєш слушність, просто не чув першого гонгу. Діґбі, – звернувся він до дворецького, – це перший гонг чи другий?

– Перший, сер.

– О восьмій дванадцять? Діґбі, когось за таке звільнять.

На мить на обличчі дворецького з’явилася слабка усмішка.

– Сер, сьогодні вечеря буде на десять хвилин пізніше. Наказ господаря.

– Неймовірно! – вигукнув Гаррі Дейлгаус. – Нічого собі! Чесне слово, ну й справи! Диво на диві. Що знову сталося з моїм глибоко шанованим дядьком?

– Сер, потяг, котрий прибуває о сьомій, спізнився на півгодини і… – дворецький замовк, оскільки пролунав звук, схожий на удар батога.

– Що то за… – спитав Гаррі. – Прозвучало, наче постріл.

З вітальні ліворуч від них вийшов красивий смаглявий чоловік.

– Що то було? – сказав він. – Пролунало, як постріл.

– Мабуть, це з вихлопної труби автомобіля, – припустив дворецький. – Дорога проходить надто близько до цього боку будинку, а вікна нагорі відчинені.

– Можливо, – з ноткою сумніву сказала Джоан. – Але тоді звук лунав би з того боку. – Вона махнула рукою вправо. – А мені здалося, що звук долинав звідти, – і жінка вказала наліво.

Смаглявий чоловік похитав головою.

– Не думаю. Я був у вітальні. Вийшов звідти, бо почув, що звук долинав звідси. – Він кивнув головою в бік гонга та вхідних дверей.

– Схід, захід і південь, так? – спитав невгамовний Гаррі. – Ну, Кіне, я доповню. Для мене звук долинав із півночі. Думаю, звук був позаду нас. Які ідеї щодо цього?

– Ну, це завжди вбивство, – посміхаючись, сказав Джефрі Кін. – Перепрошую, міс Ешбі.

– Я просто здригнулася, – мовила Джоан. – Нічого страшного. Як ви там кажете, мурашки по шкірі.

– Хороший варіант – убивство, – сказав Гаррі. – Але, на жаль! Ані стогонів, ані крові. Боюся, що це просто браконьєр уполював кролика.

– Звучить банально, але, мабуть, так воно і є, – погодилася Джоан. – Але це прозвучало так близько. Усе ж ходімо до вітальні.

Сміючись, усі зайшли у велику вітальню.

«Літчем Клоуз» був одним із найвідоміших старих маєтків Англії. Його власник, Губерт Літчем Роше, не мав спадкоємців, а його дальші родичі часто підсміювалися з нього: «Старий Губерте, знаєш, тобі вже давно треба в божевільню. Божевільний, як капелюшник, бідолашний старий».

Окрім перебільшення друзів і родичів, у цьому твердженні була й частка правди. Губерт Літчем Роше справді вирізнявся ексцентричністю. Він був хорошим музикантом, проте мав некерований характер і завищене відчуття власної значущості. Люди, які гостювали в нього, повинні були поважати його пристрасті, або ж більше їх не запрошували.

Однією з таких пристрастей була його музика. Коли він грав для свої гостей – а вечорами він грав часто, – усі мали дотримувати тиші. Хтось прошепотів коментар, шурхіт сукні чи навіть просто порух – він обертався, несамовито репетував, і бідолашний гість утрачав шанс на майбутнє запрошення.

Іншим моментом була цілковита пунктуальність щодо вечері. Сніданок вважався неважливим – за бажання можна спуститися навіть опівдні. Обід теж – звичайна холодна м’ясна страва й тушковані овочі. Але вечеря – це був ритуал, бенкет, її готував cordon bleu