Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті
– Поліція…
– Сер, вони вже тут. Я приїхав з ними, коли почув новину. Вони не здаються надто здивованими. Звичайно, він був божевільний, як капелюшник, але ж…
– Навіть у такому разі вам дивно, що він скоїв самогубство?
– Чесно кажучи, так. Я не міг подумати, що… ну, що Літчем Роше міг уявити собі, що без нього світові буде краще.
– Наскільки я розумію, останнім часом у нього були проблеми з грішми?
Маршалл кивнув.
– Він вирахував. Через авантюрні схеми Барлінґа.
Пуаро тихо сказав:
– Буду дуже відвертим. У вас була причина вважати, що містер Літчем Роше підозрює вас у шахрайстві з рахунками?
Маршалл кумедно збентежився й витріщився на нього. Він був такий потішний, що Пуаро аж усміхнувся.
– Капітане Маршалл, бачу, ви сильно вражені.
– Звісно, так. Сама ця ідея сміховинна.
– А! Ще одне питання. Він не підозрював, що ви хочете вкрасти в нього його прийомну доньку?
– О, то ви знаєте про мене й Ді? – він збентежено засміявся.
– Отже, це так?
Маршалл кивнув.
– Але старий нічого про це не знав. Ді не сказала б йому. Думаю, вона мала рацію. Він вибухнув би наче кошик з ракетами. Я мусив би піти з роботи, та й було б по всьому.
– Тож який був ваш план?
– Сер, скажу вам, що я навіть і не знаю. Я залишив це на Ді. Вона сказала, що все владнає. Насправді я шукав роботу. Якби знайшов, пішов би з цієї.
– І мадемуазель одружилася б із вами? Але містер Літчем Роше міг би перестати її утримувати. А я мушу сказати, мадемуазель Діана любить гроші.
Маршалл почувався некомфортно.
– Сер, я намагався би загладити перед нею цю свою провину.
У кімнату зайшов Джефрі Кін.
– Містере Пуаро, щойно приїхала поліція, і вони хочуть з вами зустрітися.
– Merci. Уже йду.
У кабінеті вже стояли кремезний інспектор і судмедексперт.
– Містере Пуаро? – запитав інспектор. – Ми чули про вас, сер. Я інспектор Рівз.
– Ви дуже люб’язні, – потискаючи руки, сказав Пуаро. – Звісно ж, моя співпраця вам не потрібна? – усміхнувся він.
– Не цього разу, сер. Тут усе гладко.
– І випадок абсолютно очевидний? – поцікавився Пуаро.
– Цілковито. Двері й вікна зачинені, ключ від дверей у кишені вбитого. Останні кілька днів він поводився дуже дивно. Немає жодних сумнівів.
– Усе досить… природно?
Лікар хмикнув.
– Щоби куля влучила в це дзеркало, він мав би сидіти, дивно схилившись. Але самогубство – це дивна справа.
– Ви знайшли кулю?
– Так, ось. – Лікар простягнув її. – Біля стіни, під дзеркалом. Пістолет належав містерові Роше. Він завжди тримав його в шухляді стола. Смію сказати, за цим усім щось приховано, але ми ніколи не дізнаємося, що саме.
Пуаро кивнув.
Тіло винесли в спальню. Поліція поїхала. Пуаро стояв біля вхідних дверей і проводжав їх поглядом. Його змусив повернутися якийсь звук. Позаду стояв Гаррі Дейлгаус.
– Друже, у вас часом немає яскравого ліхтарика? – запитав Пуаро.
– Є, зараз принесу.
Коли він приніс його, із ним була Джоан Ешбі.
– Якщо хочете, можете піти зі мною, – люб’язно сказав Пуаро.
Він вийшов з передніх дверей, повернув праворуч і зупинився перед вікном кабінету. Між ним і доріжкою було шість футів трави. Пуаро нахилився, світячи ліхтариком на траву. Він випростався й похитав головою.
– Ні, – сказав він, – не тут.
Потім він зупинився й застиг. Обабіч трави була глибока клумба. Пуаро зосередив увагу на правій частині, де росли маргаритки й жоржини. Він спрямував світло на початок клумби. На м’якому ґрунті були сліди.
– Чотири, – пробурмотів Пуаро. – Два в бік вікна, і два від нього.
– Садівник, – припустила Джоан.
– Ні, мадемуазель, ні. Ну ж бо, використовуйте очі. Це сліди від маленьких, витончених туфель на високих підборах, це жіноче взуття. Мадемуазель Діана згадувала, що була в саду. Мадемуазель, ви не знаєте, чи вона спустилася вниз раніше за вас?
Джоан похитала головою.
– Не можу пригадати. Я так поспішала, оскільки вдарив гонг, а я думала, що вже чула перший. Здається, коли проходила повз її двері, вони були відчинені, але я не впевнена. Та двері місіс Літчем Роше точно були зачинені.
– Розумію, – сказав Пуаро.
Щось у його голосі змусило Гаррі різко звести очі, але Пуаро просто ледь нахмурився сам до себе.
У дверях вони зустрілися з Діаною Клівз.
– Поліцейські пішли, – сказала вона. – Це все.
Вона глибоко зітхнула.
– Мадемуазель, можна запросити вас на кілька слів?
Вона попрямувала у вітальню, Пуаро пішов слідом за нею й зачинив двері.
– Ну? – здавалося, вона була трохи здивована.
– Мадемуазель, одне маленьке питання. Ви сьогодні були на клумбі біля кабінету?
– Так, – кивнула вона. – Близько сьомої години, а потім якраз перед вечерею.
– Не розумію, – сказав він.
– А що тут, як ви кажете, розуміти? – холодно сказала вона. – Я збирала маргаритки для столу. Я завжди ставлю квіти. Це було близько сьомої години.
– А після того?
– А, це! Насправді я заплямила сукню олійкою для волосся – ось тут, на плечі. Якраз перед тим, як спускатися вниз. Я не хотіла переодягатися. Згадала, що бачила на клумбі пізню троянду, вибігла, зірвала її й приколола до сукні. Бачите, – вона підійшла до нього й припідняла пуп’янок. Пуаро побачив жирну пляму. Вона стояла так близько до нього, що її плече майже торкалося його плеча.
– І коли це було?
– О, думаю приблизно о восьмій десять.
– Ви не пробували відчинити вікно?
– Так, хотіла. Я думала, що так швидше. Але воно було зачинене.
– Розумію. – Пуаро глибоко зітхнув і спитав: – А постріл? Де ви були, коли почули його? Ще на клумбі?
– О, ні, це було за дві чи три хвилини, якраз перед тим, як я зайшла через боковий вхід.
– Мадемуазель, ви знаєте, що це?
Він простягнув на долоні крихітний шовковий пуп’янок. Вона холодно його оглянула.
– Це схоже на пуп’янок із моєї маленької вечірньої сумочки. Де ви знайшли його?
– Це було в кишені містера Кіна, – сухо сказав Пуаро. – Мадемуазель, це ви йому дали?
– А він сказав, що я йому дала?
Пуаро посміхнувся.
– Мадемуазель, коли ви дали йому це?
– Учора ввечері.
– Мадемуазель, він попросив вас так сказати?
– Що ви маєте на увазі? – сердито запитала вона.
Але Пуаро не відповів. Він вийшов з кімнати й пішов у вітальню. Там уже були Барлінґ, Кін і Маршалл. Детектив пішов просто до них.
– Мсьє, – різко сказав він, – ходімте зі мною у кабінет.
Пройшовши в зал, звернувся до Джоан і Гаррі.
– Ви теж, прошу вас. І
