Свідок обвинувачення та інші історії - Агата Крісті
– Робіть зі своїми клятими грошима що хочете, – знизивши голос, сказав Дермот. – Я здобуду жінку, яку люблю.
– Жінку, яка…
– Скажіть проти неї хоч слово, і, їй-Богу, я вб’ю вас! – вигукнув Дермот.
Легкий дзенькіт скла змусив їх обох різко обернутися. У запалі сварки вони не почули, як із тацею з чарками увійшов Джонсон. Його обличчя було незворушним, як у хорошого слуги, але Дермот подумав, скільки ж він почув.
– Дякую, Джонсоне, – коротко сказав сер Елінґтон. – Можете йти спати.
– Дякую вам, сер. Добраніч, сер.
Джонсон пішов.
Двоє чоловіків дивилися один на одного. Це миттєве втручання заспокоїло бурю.
– Дядьку, – сказав Дермот. – Мені не слід було говорити з вами в такому тоні. Я цілком розумію, що зі свого боку ви маєте рацію. Але я вже давно люблю Клер Трент. Той факт, що Джек Трент – мій найкращий друг, перешкоджав мені зізнатися Клер у коханні. Але за таких обставин це більше не береться до уваги. Думка про те, що фінансові обмеження можуть злякати мене, просто абсурдна. Думаю, ми обидва сказали все, що треба було. Добраніч.
– Дермоте!
– Справді, немає сенсу сперечатися далі. Доброї ночі, дядьку Елінґтоне. Мені шкода, але так уже є.
Він швидко вийшов, зачинивши за собою двері. У залі було темно. Дермот пройшов крізь нього й вискочив на вулицю, грюкнувши за собою дверима.
Трохи далі по вулиці, біля сусіднього будинку, щойно звільнилося таксі, чоловік гукнув його й поїхав до галереї Графтон.
Збитий із пантелику, він хвилину стояв у дверях зали, відчуваючи легке запаморочення. Різка джазова музика, усміхнені жінки – Дермот ніби потрапив в інший світ.
Чи це все йому наснилося? Неможливо, щоби ця похмура розмова з дядьком відбулася насправді. Повз нього, наче лілея, у біло-сріблястій сукні, яка підкреслювала її стрункість, пропливла Клер. Вона всміхнулася йому, спокійно й безтурботно. Звичайно, то був просто сон.
Танець припинився. Тепер вона була поруч із ним, усміхалася йому в обличчя. Як уві сні, він запросив її на танець. Зараз жінка була в його обіймах, знову залунали хрипкі мелодії.
Дермот відчув, що вона трохи обвисла на ньому.
– Утомилася? Може, зупинимось?
– Якщо ти не заперечуєш. Ми можемо піти кудись, де змогли б поговорити? Я хочу дещо тобі сказати.
Не сон. Він гепнувся назад на землю. Як він міг собі уявити, що її обличчя спокійне й безтурботне? Її переслідували тривога й страх. Що їй відомо?
Він знайшов тихий куточок, і вони сіли пліч-о-пліч.
– Ну, – сказав він, удаючи безтурботність, якої не відчував. – Ти хотіла щось мені сказати?
– Так. – Вона опустила очі та нервово гралася з китичкою від сукні. – Це складно … дуже…
– Скажи мені, Клер.
– Це просто. Я хочу, щоби ти на якийсь час поїхав.
Він був вражений. Дермот очікував будь-чого, але не цього.
– Ти хочеш, щоб я поїхав? Чому?
– Краще бути чесною, правда? Я знаю, що ти – джентльмен і мій друг. Я хочу, щоб ти поїхав, тому що я дозволила собі захопитися тобою.
– Клер.
Він онімів від її слів, язик почав заплітатися.
– Будь ласка, не думай, що я настільки самозакохана, що можу уявити, ніби ти колись закохаєшся в мене. Просто… я не дуже щаслива й… о! Я б хотіла, щоби ти поїхав.
– Клер, хіба ти не знаєш, що я закохався в тебе, страшенно закохався, відколи зустрів?
Вона звела перелякані очі й подивилася на нього.
– Ти закохався? Давно закохався?
– Одразу ж.
– О! – вигукнула вона. – Чому ти не сказав мені? Тоді? Коли я могла до тебе прийти! Чому ти кажеш мені це тепер, коли вже надто пізно. Ні, я збожеволіла, не знаю, що кажу. Я не змогла би прийти до тебе.
– Клер, що ти мала на увазі, коли сказала «тепер, коли вже надто пізно»? Це через мого дядька? Що він знає? Що він думає?
Вона мовчки кивнула, сльози текли по її обличчю.
– Слухай, Клер, ти не повинна в усе це вірити. Ти не повинна про це думати. Замість цього – поїхали зі мною. Ми вирушимо до південних морів, на острови, схожі на зелені самоцвіти. Там ти будеш щаслива, і я піклуватимуся про тебе, завжди оберігатиму.
Він її обійняв, пригорнув до себе, відчував, як жінка тремтить від його дотику. Потім раптом вона вирвалася з його обіймів.
– О, ні, будь ласка. Хіба ти не розумієш? Зараз я не можу. Це було б огидно… огидно… огидно. Увесь цей час я намагалася поводитися красиво, а тепер це було би просто огидно.
Він знітився, збитий з пантелику її словами. Жінка благально подивилася на нього.
– Будь ласка, – сказала вона. – Я хочу бути правильною…
Не зронивши ані слова, Дермот підвівся й покинув її. Якусь мить чоловік був зворушений та ошелешений її словами й аргументами. Коли він брав капелюх і пальто, то зіткнувся з Трентом.
– Привіт, Дермоте, ти рано йдеш.
– Так, сьогодні я не в настрої для танців.
– Паскудна ніч, – похмуро сказав Трент. – Але ж у тебе нема таких турбот, як у мене.
Дермот раптово запанікував, що Трент може йому довіритися. Тільки не це, будь-що, але не це!
– Ну, бувай, – спішно сказав він. – Я їду додому.
– Додому, так? А як же попередження духів?
– Я ризикну. Добраніч, Джеку.
Квартира Дермота була неподалік. Він пішов пішки, щоб прохолодне нічне повітря трохи освіжило йому голову.
Чоловік відчинив двері й увімкнув у спальні світло.
І відразу – вдруге за ніч – його охопило відчуття, яке він називав «червоний сигнал». Воно було таким сильним, що Дермот навіть викинув із голови Клер.
Небезпека! Він був у небезпеці. У цей момент, у цій кімнаті він був у небезпеці.
Дермот марно намагався посміятися над своїм страхом. Можливо, підсвідомо він не робив цього повністю. Досі червоний сигнал давав своєчасне попередження, яке дозволяло йому уникнути катастрофи. Сміючись зі своїх забобонів, він ретельно оглянув квартиру. Цілком можливо, що туди залізли зловмисники й десь причаїлися. Але ті пошуки нічого не виявили. Його служки Мілсона не було, і квартира лишалася абсолютно порожньою.
Він повернувся до спальні й повільно роздягнувся, хмурячись сам до себе. Почуття небезпеки стало гострим, як ніколи. Чоловік пішов до комода, щоб узяти хустинку, і раптом завмер. У шухляді був незнайомий клубок – щось тверде.
Його швидкі нервові пальці відкинули хустинки й дістали захований під ними предмет. Револьвер.
Ошелешений Дермот уважно його
