Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук
Хлопець вийшов, і Данько пояснив:
— Про вовка помовка, це Ситник.
Хаблак згадав, як спритно кинув молодик сигаретну пачку, й нараз затривожився.
— Ситник був на зустрічі з Хоролевським? — запитав так, для годиться, бо одразу згадав, що той білявий юнак згідно схеми, яка лежала в нього в кишені, сидів у кріслі за три кроки від столу із скіфською чашею.
— Звичайно, був.
— Спортсмен?
— Грав у баскетбол за «Спартак». — Видно, Данько прочитав щось у каштанових очах, бо запитав: —Він?
— Ну, знаєте, якщо підозрювати всіх…
— Всіх не всіх, але когось же треба. Можете допитати мене.
— Спасибі за пораду, якщо виникне потреба, обов’язково скористаюся з неї. До речі, ви сиділи тоді поруч Ситника, так?
— Абсолютно точно.
— Коли згасло світло, Ситник не підводився?
Данько трохи подумав.
— Усе може бути, — одповів. — Знаєте, як буває, коли раптово згасне світло? Спочатку розгубленість, потім жарти…
— Ситник якось реагував на цю подію?
— Здається, ні… Ні, — ствердив упевнено.
— Він курить, отже, мав сірники…
— У нього запальничка. Американська, «Ронсон», і Олег дуже пишається нею. Потім запалив її.
— Після вас?
— Так.
— Міг же й відразу витягнути запальничку…
— Міг.
— І не витягнув?
— Але ж це ні про що не говорить!
— Ні про що, — погодився Хаблак. — Ви казали, що Ситник любить випити й погуляти з дівчатами?
— Не від того.
— Одружений?
— Ні. Знімає приватну квартиру. Після університету мав кудись їхати, але відкрутився.
— З квартирою йому не світить?
— Важко сказати: гадаю, не дуже.
— З точки зору заступника голови місцевкому?
— Принаймні найближчим часом.
Хаблак підвівся.
— Зазирну до техредакторів, — мовив.
— Не обпечіться, дівчата в нас там!..
— Я вже стара й хвора людина…
— Дівчата ще мусять вас любити, — не повірив Данько.
У коридорі Хаблака перестріла директорова секретарка.
— До телефону, — покликала.
Дзвонив Зозуля. Повідомив, що на обпаленому штепселі, знайденому на клумбі, виявлені відбитки пальців завгоспа Крота.
— Я так і знав, — відповів Хаблак задоволено.
— Якщо навіть ти не сумніваєшся, треба…
— Не гарячкуй, бо можемо таких дров нарубати!
— Можемо, — погодився Зозуля, — проте мені чомусь не подобається цей Кріт. Якщо хочеш, інтуїтивно.
— Мені також. Приїжджай і займайся «Волгою».
— Знову обходити будинки? Здається, ми вже скінчили…
— У восьми квартирах нікого не застали.
— Вони й зараз на роботі.
— Перевір.
— Добре.
— Знайдеш мене у видавництві.
— Знайду.
Данько не перебільшував, рекламуючи дівчат з техвідділу. У великій кімнаті стояло п’ять столів, один — порожній, на почесному місці біля вікна сидів літній чоловік — завідуючий відділом, за трьома столами — красуні одна краща одної, молоді дівчата, котрі як за командою цікаво обернулися до Хаблака.
Капітан представився. Одна з дівчат, зблиснувши голими коліньми — Хаблак подумав, що спідницю їй можна було б і подовжити, — поставила посеред кімнати стілець. Запропонувавши сісти, перегнулася через стіл, спершись на нього ліктями, й безцеремонно втупилася в капітана.
Хаблакові зробилося трохи ніяково, тим більше, що дві інші техредакторки одверто захихотіли, капітан засовався на стільці, либонь, цю його напруженість помітив завідуючий відділом, бо відклав великий темно-червоний гранат, з якого непоспішливо висмоктував сік, і мовив, з осудом похитавши головою:
— Таке трапилось — і в нашому видавництві! Ви до нас, звичайно, у справі, капітане?
— Як цікаво! — вигукнула чорнявка, що так і не відводила очей від Хаблака. — І ви шукаєте злодія?
— Шукаю.
— І скоро знайдете?
— Сподіваюсь.
— Ми ніяк не можемо повірити, що хтось з наших…
— Досить, Зою, — обірвала її дівчина, що сиділа збоку від Хаблака. — У людини справи, а ти про дурниці.
— Це я про дурниці? Не розумієш, то помовч! А у вас, капітане, пістолет є? — запитала раптом.
Хаблак засміявся й поплескав себе по порожніх кишенях.
— Як бачите, не ношу.
Дівчина смішно випнула губи.
— А якщо затримувати злочинця? Він же не захоче, щоб його заарештовували, правда?
— Надивилися фільмів! — пробуркотів заввідділом і знову взявся за гранат. Він висмоктував його з таким апетитом, а гранат був такий великий, свіжий і червоний, що в Хаблака рот сповнився слиною, він проковтнув її і несхвально зиркнув на завідуючого. Але той відповів такою доброзичливою посмішкою, що неприязнь Хаблака вмить зникла: цей чоловік буквально випромінював добросердя, либонь, дівчата користувалися з цього й не дуже слухалися свого начальства, бо не звернули на його репліку жодної уваги. Чорнявка навіть осудливо махнула рукою — для чого, мовляв, втручатися не в свої справи — і запитала:
— Ви не чули, кажуть, цей бідний археолог захворів? Не дивно: так перенервуватися з цією чашею!
Хаблак згадав кремезну фігуру Хоролевського, його великі мозолясті руки й заспокоїв:
— Нічого з ним не станеться.
— Роззява! — одірвався од
