Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук

хоча б на місяць. Десяток картоплин на день — це на чотирьох: мені, матері, сестрі й дідові Іллі. До смішного мало, голод мучив нас щоденно, щохвилинно, та й зима видалася суворою; мати з сестрою зібрали рештки речей і знову подалися на села, у нас з дідом лишилося три десятки картоплин, ми мусили перебитися ними принаймні з тиждень. Кошик з тими злощасними картоплинами стояв біля пічки, весь час притягуючи наші голодні погляди. Вранці на залишках гасу я розпалив примус, поставив варитися кілька картоплин. Дід уже рідко коли підводився з ліжка, дров не було, в кімнаті холодно — він лежав, накритий якимсь лахміттям. Я вирішив розібрати стінку нашого сарая, — дошки там були гнилі, — взяв сокиру й подався надвір. Скоро замерз, повернувся до хати, відчинив двері й побачив, що дід їсть напівсиру картоплю. Отак кусає і жує — наш недоторканий запас.

Він злякався, побачивши мене, й впустив на підлогу надкушену картоплину.

А я стояв, дивився, і не було в мені жалю, а тільки гнів і презирство. І я щось сказав дідові, видно, дуже різке, бо він повернувся й почвалав до ліжка. Сів, і руки в нього трусилися. Так він нічого й не відповів мені, тільки глянув, і я досі пам’ятаю ті докірливі очі. Пам’ятаю й не можу простити собі, бо дід Ілля через кілька днів помер. Помер, так і не сказавши мені нічого.

Дядько Тихін шморгнув носом, Сергій подумав, що він зараз заплаче, та дядько тільки махнув рукою й додав:

— Ніколи не прощу собі…

Він підвівся, підійшов до стелажа й довго вглядався в дідів портрет.

— Ну, добре, пішов я… — мовив нарешті й попрошкував до дверей не озираючись. Так і вийшов, не попрощавшись, а Сергій з Мариною сиділи й мовчали, нарешті Марина прибрала зі столу вистиглу вже картоплю, понесла на кухню, і Хаблак дивився їй вслід вдячними очима.

Сидів і уявляв, які пристрасті сповнювали його прадіда, коли той нарешті не витримав і потягнувся за напівсирою картоплиною. Людина добра й лагідна, яка прожила чесно й нікого не кривдила, — і чому це так трапляється, що таким людям випадає часто важке життя, а різним пройдисвітам… Ну, хоча б тим, що вкрали скіфську чашу!

Певно, сподіваються на безкарність…

А дзуськи, він знайде їх, хоч доведеться перевернути пів-Києва.

Чомусь ця думка заспокоїла Хаблака, він поміняв квітку у вазочці між портретами батька й прадіда і пішов спати.

Вранці Хаблак одразу подався до видавництва. Зозуля мусив заїхати в управління, зазирнути до експертів І наздогнати капітана.

Хаблак зайшов до Данька — той мав окремий кабінет, і капітан вирішив скористатися з цього й розпитати художника про Власюка. Капітан вмостився на стільці, вільно простягнувши свої довгі ноги, Данько закурив, зі смаком пустив дим у стелю, трохи подумав і сказав:

— Спробую бути об’єктивним, хоч, чесно кажучи, не подобається мені Власюк. Не подобається і все, а особливих фактів не маю. Скритний якийсь і піжон, знаєте, звик дивитися на людей гордовито. Розумієте, — пояснив, — у нього вийшла книжечка, звичайна перша книжечка, ну похвалили, але ж для чого носа дерти?

— А оповідання справді гарні?

— Я в літературі не дуже-то, — відверто зізнався Данько, — а кажуть різне.

— Це вже добре, коли різне.

— Батько в нього якесь цабе в Міністерстві торгівлі, — вів далі Данько. — Я б не афішував цього, а він, бачите, які костюми носить.

Хаблак згадав жовту Власюкову шкірянку й на знак згоди нахилив голову.

— Людина, яка звикла все мати без особливих труднощів? — запитав.

Данько заперечливо похитав головою.

— Не зовсім. Власюк один з наших найкращих редакторів, на нього нема скарг, і автори полюбляють працювати з ним. Кажуть, вимогливий, але справедливий. Трохи самовпевнений.

— Це не так уже й погано.

— Звичайно.

— Відлюдкуватий?

— Неговіркий. Знає собі ціну й не базікало.

— Те, що не базікало, мені вже відомо, — засміявся Хаблак.

— Вважаєте, що Власюк причетний до крадіжки?

— Нічого я не вважаю, ми збираємо факти і тільки на основі фактів зможемо звинувачувати.

— А чим вам не факт: він єдиний виходив з кабінету, коли згасло світло.

— Але ж Власюк твердить, що вийшов, коли Хоролевський ще показував фільм.

— Він вам нарозказує… Ніхто не бачив цього.

— Бо всі дивилися на протилежну стіну з екраном. Міг Власюк вийти непомітно?

— Міг, — несподівано швидко погодився Данько. — А що це за історія з білою «Волгою»?

— Звідки знаєте?

— Так ваш лейтенант розпитував… Чи не бачили її раніше під видавництвом? Може, підвозила Власюка?

— Справді, цікаво було б дізнатися.

— А ви побалакайте з дівчатами у техредакції. У них вікна на двір виходять, і дівчатка все бачать і знають.

— Угу, — погодився Хаблак, — розпитаю. А з ким Власюк товаришує у видавництві?

— Я ж казав, трохи відлюдкуватий… Піжон піжоном, але з дівчатами не водиться, чого нема, того нема. А у видавництві тільки з Ситником близький. Вони в одній редакції, Ситник і Власюк, чому зійшлися — не знаю, Олег випити любить і дівчат не пропускає, повна протилежність Власюкові. Легкий хлопець, знаєте, бувають такі… — Данько не договорив, бо до кімнати зазирнув білявий молодик у спортивній куртці. Зупинився в дверях, побачивши Хаблака. Капітанові здалося, що навіть трохи розгубився.

— Дай закурити, Петю, — попросив.

Данько витягнув із шухляди пачку сигарет, кинув через усю кімнату. Хлопець простягнув довгу руку з великою долонею, сигаретна пачка буцім прилипла до неї. Витягнув зубами сигарету.

— Тримай! — кинув пачку так,