Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук

на фото цього зовсім незнайомого чоловіка, який заклав колись основи їхнього роду Хаблаків, дивився на прадіда, а думав про батька, прадід не бус йому байдужий, однак не знав його зовсім, а батька пам’ятав, погано, але пам’ятав — як пестив його батько і як полюбляв він перекидатися по батьковій спині: либонь, батькові було боляче, повернувся з фронту весь зранений, хворів, а невдовзі й помер, але нічим і ніколи не виказував, що син робить йому боляче, певно, саме цей біль і приносив йому насолоду, від кого й терпіти, як не від сина?

Прадід чимось нагадував батька, такий же високий і тонкий, ледь помітна, зовсім батьківська, іронічна зморшка торкалася його вуст.

Портрет батька стояв поряд на стелажі, перед ним Сергій ставив завжди квітку, одну квіточку в маленькій вазочці. Взимку, коли не було квітів, ставив листочок чи гілочку — був переконаний, що батько знає про його синовню вірність, зрештою, може, й не був переконаний остаточно, але так легше жилося, і Сергій не поважав би сам себе, якби зрадив цій звичці.

Хаблак подумав трохи й поставив фото прадіда поруч із батьковим, з іншого боку вазочки. Батько схвалив би цей вияв синової вдячності — Сергієві навіть здалося, що тато посміхнувся підбадьорююче, його славетний батько, найбільший авторитет у всьому світі.

Дядько Тихін помітив цей племінників жест і розчулився, бо вилив у чарку останні краплини горілки, став поруч Сергія й мовив нараз зовсім чужим голосом, в якому бриніли сльози:

— За тебе, діду мій, і щоб ти простив мене…

Випив горілку одним ковтком, Сергій подивився на нього здивовано, й дядько раптом якось по-дитячому схлипнув, обтер очі тильним боком долоні, потім махнув рукою й потяг племінника на диван. І швидко, наче боявся, що його зупинять, не дадуть виговоритися, а може, щоб не зникла думка, не тенькнула, як струна, що обірвалася від необережного доторку, почав:

— Отак воно трапилося, Сергійку. Нікому не розповідав, тільки тобі, племінникові, і можеш засудити мене, навіть засудиш, та що вже поробиш, мушу розповісти й розповім. Бо ти крадіжками займаєшся, злодіїв ловиш, ну і я тобі про крадіжку… Воно, правда, не зовсім і крадіжка, ніхто не судить за це, крім мене самого. Але ти збагнеш. Ми з твоїм батьком знаєш як були — нерозлийвода, він старший на два роки й захищав мене завжди… Антін і розумний був, і хоробрий, вчився першим відмінником і в училище одразу екзамени здав. Жили ми з бабусею твоєю Федосією й прадідом — нехай земля йому буде пером — на Печерську коло базару, була така Велика Шиянівська вулиця, тепер вона зветься, здається, Копиленківською, й нові будинки на ній, а тоді стояли одноповерхові халупи, весь Печерськ за базаром був забудований такими — що хочеш, київська околиця, трохи далі навпроти нинішнього Суворовського училища вже городи починалися.

Селилася на Великій Шиянівській в основному злиднота, що й казати, і ми жили бідно, дід Ілля вже не працював, минуло йому сімдесят, одержував маленьку пенсію, а всю сім’ю тягла бабка твоя Федосія: працювала у Лаврі в лікарні нянькою, та й ще прати білизну брала. Сам розумієш, доход невеликий, не розженешся, і носили ми перелицьовані й до блиску стерті пальта, а на обід якщо борщ був з м’ясом, то вже свято, а більше каша, ледь заправлена шкварками, а то й просто олією.

Я тобі скажу, непогана ця їжа, пшоняна каша з олією, виросли ми на ній і, бачиш, людьми стали. Тепер моїм вертихвісткам на сніданок давай яйця й сосиски, і то не щодня, бо набридає, а ми тих сосисок, либонь, і не бачили. Якщо мати двічі на місяць у зарплату котлети зробить — радість, чесно кажу, радість, бо, знаєш, як пахне: нема смачніших котлет, підсмажених мамою на смальці!

Дядько Тихін знову витер очі тильним боком долоні, але зробив це автоматично, бо вже не були зволожені, а блищали лихоманково.

— Дід Ілля, — вів далі, — чим міг, допомагав матері. Був він майстром на всі руки: робив і лагодив табуретки, меблі, паяв і лудив відра — це тепер, коли у відрі дно проіржавіло, його на смітник, а тоді речами дорожили, відро так просто не купиш, та й копійки рахували, краще дно залудити чи навіть нове поставити, все одно дешевше.

Дід Ілля завжди робив усе, що просили, не вимагав платні, не відмовлявся, правда, коли й платили — хто скільки міг, двадцять копійок чи навіть десять, все ж у господарстві згодиться. Крім того, хотів зробити матері подарунок і збирав гроші на нього: дзеркальну шафу тої ж фабрики Боженка, на якій працював колись, була та дзеркальна шафа дуже модною, і мати мріяла про неї, бачив — стоїть зараз у Ростові в кімнаті ліворуч, тож купив її дід Ілля на складені від дрібних заробітків копійки.

Сергій одразу згадав оту шафу — стару, з потемнілим дзеркалом, таких тепер не знайдеш, хіба що на звалищі.

Хаблак мимоволі зиркнув на гарні меблі, дядько Тихін перехопив цей погляд, одразу зрозумів племінника, поплескав його по коліну.

— Дай боже, хлопче, гарно живеш, і щоб ніколи не звідав біди. Хоча, — кахикнув не дуже впевнено, — бідність і загартовує. Принаймні знаєш ціну кусня хліба, ми вже іноді не дивимось і на булку з маслом, а на чорний хліб з сіллю й поготів. А дід Ілля і цієї булки з маслом за життя не наївся досхочу. Збирав копійки, назбирає карбованця, загорне в папірець і до скриньки. Була в нього така скринька, невеличка, де зберігав свій скарб: інструменти, якісь старі журнали, парадні чоботи, бачиш, у них він і сфотографований, пошив ці чоботи ще до революції й доносив до війни не ремонтуючи. Може, набійки на підбори ставив, але й взував чоботи рідко, на свята чи куди в гості.

Складав, отже, дід до скриньки зароблені копійки, а я дивився й заздрив, дуже мені карбованець потрібний був на олов’яного пугача, який стріляв справжніми пробками, стріляв — і пахло сіркою: у хлопця з сусіднього будинку був такий, за ним