Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук

Власюк задумався лише на дві—три секунди, однак відповів, не вагаючись:

— Ви щось плутаєте, капітане.

— Я прошу вас відповідати.

— Як же я міг підійти до якоїсь міфічної «Волги», коли не виходив з приміщення?

— Ви твердите це?

— Так.

Хаблак занотував відповідь у протокол, скоса зиркаючи на Власюка. Сидить прямо й не відводить погляду, навіть посміхається іронічно, але ж точно — збрехав..

Підсунув протокол Власюкові.

— Прошу розписатися.

— Це все? — здивовано підвів брови той. — І для цього треба було викликати мене до міліції, замовляти перепустку?

— Так, саме для цього. — Хаблак нараз подумав, що цей вельветовий піжон нікуди від нього не дінеться. Посміхнувся Власюкові мало не приязно й мовив серйозно:

— Ми постараємося розшукати цю білу «Волгу» і тоді повернемось до нашої розмови.

— Шукайте, — знизав плечима Власюк, але Хаблак помітив, що хлопець якось напружився. — Шукайте, — повторив, — мене це не обходить.

— Як сказати… — Хаблак підписав перепустку, подав Власюкові. — Прошу, можете йти.

Дивився, як іде хлопець до дверей, як відчиняє їх — вже в дверях Власюк не витримав і озирнувся, Хаблак перехопив його погляд і зрозумів, що виграв цей зовсім маленький двобій: капітан міг дати голову на відсіч, що помітив в очах Власюка переляк.

Сидів і думав: як знайти білу «Волгу»? В місті не одна сотня таких машин, та й взагалі, якщо водій причетний до злочину, ніколи в житті не зізнається. А ти спробуй довести, що саме він стояв біля видавництва! Шофера ж ніхто не бачив.

Так уже й ніхто? Адже «Волга» простояла чверть години, і за цей час повз неї пройшов не один десяток людей. Правда, хто в наш час звертає увагу на машину? А може, хтось і звернув…

Хаблак подзвонив Зозулі.

— Усе починаємо спочатку, Федю, — мовив не зовсім оптимістично. — Ти опитав мешканців будинку, що поруч видавництва, давай, старий, займемося ще двома.

— Вони ж далеко, що з них побачиш? — упевнено заперечив лейтенант.

— Думати, Федю, треба, — лагідно, але не без іронії одповів Хаблак, — а якщо хтось з їхніх мешканців, повертаючись додому, проходив повз «Волгу»? Та ще випадково запам’ятав номер?

— І з нетерпінням чекає нашого приходу, щоб назвати його…

— Так, з нетерпінням, — ствердив Хаблак. — А ми примушуємо людину чекати. Давай, Федю, бо наш персональний тролейбус уже стоїть на зупинці.

Хаблак повернувся додому після восьмої. Великий жовтий «Ікарус» зупинився навпроти їхнього дому, та капітан зробив коло й зазирнув до гастроному. У цей час потік покупців зменшувався. Хаблак купив півкілограма ковбаси й двісті грамів цукерок — Марина полюбляла солодке, правда, берегла фігуру й не дозволяла собі нічого зайвого, але капітан вважав, що в її нинішньому становищі можна трохи й порозкошувати.

Відчинив двері й почув високий голос дядька Тихона, Зрадів. Любив його — галасливого і, як вважала дядькова дружина, трохи безпутного: Тихін часто їздив по відрядженнях, вічно не бував удома, й вихованням двох дочок і всіма домашніми справами займалася тітка — дочок, правда, тепер виховувати було пізно, одна працювала на Дарницькому шовковому комбінаті, у відділі постачання якого займав якусь посаду дядько, а друга закінчувала десятирічку й цілком серйозно збиралася поступати до політехнічного інституту.

Дядько Тихін зустрів Хаблака в передпокої: огрядний, лисуватий і трохи розчервонілий. Обійняв і приязно поплескав по плечі.

— Ми з Мариною зачекалися тебе, — докорив. — Я вже й додому збираюся.

Від дядька несло горілкою, очі блищали — Марина, видно, почастувала його. У квартирі смачно пахло печеною картоплею та оселедцем, і Хаблакові нараз до смерті захотілося оселедця — з цибулею, оцтом і з гарячою розсипчастою картоплею. Та й від чарки б не відмовився. Цмокнув Марину в щічку, віддав кульочок з цукерками й занетерпеливився до ванної — швидше мити руки.

Дядько сам наполовину спорожнив чвертку «Екстри», що знайшлася в Марини, але їм лишилося по чарці, Хаблак випив з задоволенням і наліг на картоплю — Марина вміла її пекти; чисто мила, натирала сіллю з олією і картоплю можна було не чистити, їсти так, із лушпинням.

Дядько підчепив шматочок принесеної Хаблаком ковбаси, пожував, потім витягнув з кишені якусь фотографію, поклав на стіл, покривши долонею.

— Оце привіз тобі, — повідомив мало не урочисто, — бо я Хаблак і ти Хаблак, а це фото мого діда, а твого, виходить, прадіда. Єдине фото залишилось, моїм вертихвісткам воно ні до чого, а тобі, як продовжувачеві роду, дарую.

Очі в дядька зволожилися, він подав фото, старовинне, на картоні — прадід стояв прямо, витягнувшись, немов йому наказали стояти струнко, дивився напружено й трохи злякано, і вуса в нього настовбурчилися.

Хаблак знав, що прадід його Ілля Лукич народився ще за кріпацтва, все життя прожив у Києві, столярував у різних хазяїв і закінчив робітником на фабриці імені Боженка. Помер він під час війни, доживши до вісімдесятирічного віку, на руках у дядька Тихона. Дядькові перед війною сповнилося п’ятнадцять, до армії його не взяли, у військове училище пішов Сергіїв батько Антін, а дядько Тихін лишився з дідом, матір’ю та сестрою — евакуюватися не пощастило.

Зараз Хаблакова бабуся разом з дочкою мешкала в Ростові. Сергій з дядьком двічі їздив до неї, запрошував до себе, але бабуся страх як боялася поїздів, не кажучи вже про літаки, й нікуди не виїздила з Ростова, на околиці якого мала невеличкий будиночок. Усе її життя обмежувалося городом і кількома фруктовими деревами, що росли на ділянці.

Хаблак урочисто прилаштував фото прадіда на почесному місці — на полицю стелажа з книжками, стояв і дивився