Скіфська чаша - Ростислав Феодосійович Самбук
Гаврило Спиридонович Іванов вийшов до Хаблака у темно-синьому легкому спортивному костюмі — середнього росту, широкий у плечах; ще підтягнутий, хоч і мав ледь помітне черевце. Дізнавшись, з ким має справу, не здивувався й не затривожився, пропустив капітана до квартири й запропонував-крісло у вітальні, звичайному, не дуже великому покої стандартної трикімнатної квартири, де півстелажа займали різні кубки та інші спортивні трофеї, завойовані колись господарем.
Хаблак, перед тим як сісти, помилувався численними медалями й вимпелами — певно, це було приємно господареві: стояв поруч і не квапив капітана. До кімнати зазирнула повновида жінка. Гаврило Спиридонович лише зиркнув на неї, і жінка зникла, видно, тут беззаперечно слухалися господаря.
Нарешті Хаблак одірвався од кубків і влаштувався в кріслі. Іванов поклав поруч сигарети й запальничку, капітан заперечливо похитав головою й запитав:
— Маєте білу «Волгу», номерний знак КИЛ 75–71?
— Звичайно, це мій автомобіль. — Гаврило Спиридонович сів навпроти на диван. Не запитав, чому міліція цікавиться його машиною, і Хаблак пояснив:
— Зараз ми розслідуємо одну справу й вимушені уточнити, де ви перебували позавчора о восьмій вечора. Точніше, не ви, а ваша «Волга».
— Машина може бути тільки зі мною або в гаражі, — одповів Іванов. — Я нікому не доручаю її. А позавчора ми з дружиною в цей час їздили в гості до наших друзів. Якщо хочете, можу назвати їх прізвище й дати адресу.
Хаблак витягнув записник: мусив установити алібі Іванова й тут було не до сентиментів. Занотувавши дані знайомих Гаврила Спиридоновича, уточнив:
— А машина?
— Стояла в гаражі. Дуже легко встановити. У сторожа є журнал реєстрації заїздів і виїздів. Кооператив будівельників.
Капітан відкланявся. Він не мав сумнівів у тому, що Іванов казав правду. І все ж заїхав до гаражного кооперативу й уточнив, що машина Гаврила Спиридоновича позавчора ввечері справді стояла в своєму боксі. До знайомих Іванова вже не поїхав, розсудивши, що в крайньому разі, якщо знадобиться, це можна зробити й пізніше.
До дому академіка Брянського Хаблак дістався близько дев’ятої вечора — час, коли господар, певно, ще не відпочивав. Піднявся ліфтом на сьомий поверх і подзвонив до квартири, двері якої були оббиті чорним лискучим дерматином. Ніхто не відчинив, мусив подзвонити ще раз, нарешті почув легкі кроки, й жіночий голос запитав:
— Хто?
Хаблак назвався, жінка, очевидно, подумала, чи варто впускати, але по паузі все ж відчинила. Виявилося — зовсім ще молода й вродлива, білявка, певно, фарбована, волосся до плечей, у білому светрі й джинсах, така собі спортивна дівчина, яка турбується про свою статуру.
— Вам тата? — запитала. — Він працює.
— Ще не повернувся з інституту?
— Тато завжди працює, — посміхнулася. — Якщо у вас справді невідкладна справа…
— Так, і я не насмілився б у цей час завітати до Бориса Корнійовича…
— Добре, зараз покличу.
Дівчина пішла довгим коридором, похитуючи стегнами: джинси справді личили їй.
Академік вийшов до Хаблака мало не одразу. Був у костюмі, й краватка стягувала модний, у смужку, комір сорочки — зовсім не домашній одяг, як у Гаврила Спиридоновича. А може, просто збирався кудись, зрештою, це не обходило Хаблака, капітан представився й попросив приділити йому кілька хвилин — мовляв, справа невідкладна й стосується «Волги», яка належить академікові.
Хаблакові здалося, що, почувши про автомобіль, Борис Корнійович зітхнув полегшено, правда, могло й видатися, бо академік провів долонею по йоржику сивого, акуратно підстриженого волосся й мовив сухо:
— Тоді прошу з Ларисою. Я зайнятий, дуже зайнятий, машиною займається дочка, вона й відповість на всі запитання. — Певно, він не терпів ніяких заперечень, бо кивнув ледь помітно й зник у дверях, немов його й не було.
Хаблак знизав плечима й повернувся до дівчини, яка вмостилася в низькому шкіряному фотелі.
— Ну, знаєте… — почав, але дівчина застережливо підвела руку.
— Він і справді смертельно зайнятий, — одповіла лагідно, — і має рацію: на всі запитання, пов’язані з машиною, можу відповісти тільки я. Батько не користується нею, у нього службова, а нашу «Волгу» ганяю я.
«Ну що ж, — подумав Хаблак, — певно, й тут осічка».
Капітан присів до столу й почав сухим протокольним тоном, немов підкреслюючи цим суто офіційний характер свого візиту:
— Вам належить «Волга», номерний знак КИЗ 74–16?
— Авжеж, татові.
— І ви їздите на ній?
— Зрідка разом з татом.
— Позавчора близько восьмої години вечора ваша машина стояла під видавництвом «Кристал»?
Дівчина подивилася здивовано.
— Звідки ви знаєте? — запитала. — І для чого це вам?
— Я прошу відповісти.
— Так, наша.
— Ви були за кермом?
— Звичайно.
— Кого чекали?
— Я зобов’язана відповідати?
— Ми розслідуємо злочин, Ларисо Борисівно, і я мушу наполягати на цьому.
— Але яке я маю відношення до злочину? Чистої води безглуздя!
— Можливо. То кого ж ви чекали?
— Бачите, в мене було призначено зустріч. У видавництві працює знайомий, і ми домовились…
— Прізвище знайомого?
— Власюк… Андрій Віталійович Власюк.
— Ділова зустріч?
— Ну, якщо можна назвати діловою зустріч двох людей небайдужих одне до одного…
