Білий попіл - Ілларіон Павлюк

Вікна в домі тьмаво світилися. На подвір’ї, біля ґанку, був прив’язаний осідланий кінь. Підійшовши до хвіртки, я просунув руку між дошками і намацав засувку. Вона легко відімкнулась, і я зайшов на подвір’я. З-під сараю долинуло злостиве гарчання. У записці було обіцяно, що пес сидітиме на прив’язі, тож я не зважав на нього. Пес декілька разів хрипко гавкнув, вилізши зі свого сховку. Це був дуже старий кудлатий собака на тяжкому ланцюгу, прикріпленому до ошийника. Я боявся, що він усе одно почне кидатися на мене й перебудить усі околиці, та пес іще кілька разів спроквола гавкнув і влігся, не зводячи з мене очей, що сумовито блищали у темряві. Я зазирнув у вікно.

Велика кімната, добру чверть якої займала піч, була заставлена тонкими восковими свічками. Вони стояли повсюди, на всіх горизонтальних поверхнях — на столі, комоді, підвіконні, печі… По підлозі повзав на колінах Іван і ніби щось шукав. Я тихенько постукав у вікно.

— Можна?

Іван примружився, намагаючись розгледіти мене крізь шибку, потім махнув рукою:

— Заходьте!

Проминувши невелику веранду, я відчинив двері. Тієї ж миті протяг гучно стукнув віконницями котрогось вікна, погасивши геть усі свічки. Іван скрикнув. У кімнаті запала непроглядна темінь, яку злегка сріблив хіба що місяць на небі.

— Хто тут? — скрикнув Іван.

— Та це ж я, — якомога спокійніше відповів йому. — Тарас.

Почулося якесь шарудіння. Врешті-решт яскраво спалахнув сірник. Іван, високо піднявши його над головою, напружено вдивлявся мені в лице.

— Слава Богу! — сказав він. — Це й справді ви!

Я лише стенув плечима.

Іван заходився запалювати свічки. Їх було не менш як три десятки.

— Церковна свічка попереджає про наближення нечистої сили, — сказав він таким тоном, ніби йому було незручно про це повідомляти.

— Справді? — іронічно запитав я.

Він не відповів. Я оглянув кімнату. Посередині стояв стілець. На підлозі лежав пістоль. Ступив крок, і під моєю ногою різко пішла вниз кепсько закріплена дошка. Загрюкотів стілець, перекинутий іншим кінцем дошки. Іван знову скрикнув. Я ледве встигнув прибрати ногу, щоб не провалитися.

— Вибачайте, — сказав я.

— Пусте… Сідайте, будьте ласкаві…

Я витягнув з-під столу табурет і сів. Іван метушливо ходив по хаті й щось бурмотів.

— Ось вона! — радісно вигукнув Іван і враз зніяковів, повернувшись до мене з уламком крейди в руці. — Не зважайте, пане Білий. Я повинен дещо зробити… Я поясню… І якщо не зможете зрозуміти, просто прийміть, як є.

По цих словах він узяв крейду, став навкарачки й почав креслити лінію по темних дошках підлоги. Він робив це неймовірно старанно, стиснувши крейду так сильно, аж побіліли кісточки на пальцях, й безперервно сопів, наче розтривожений їжак.

— Це буде якийсь символ? — поцікавився я.

— Так! — відгукнувся він, не обертаючись. — Захисний.

— Біле коло? — здогадався я.

Очевидно, він вловив у моїх словах насміх, бо відразу почав виправдовуватися.

— Можна ставитися до цього по-різному, тільки тут усі знали, що від вашого приїзду не варто ждати нічого доброго! Я — єдиний, хто наважився попередити вас за першої ж нагоди!

— Я так і не збагнув, у чому сенс вашої перестороги.

— Він простий! — Іван відірвався від свого кола і звів на мене очі. — Біжіть! Не лізьте в діло, якого не розумієте! Ви намагаєтеся докопатися до істини, проте істина тут нікому не потрібна!

— Кому саме вона не потрібна? — я нахилився вперед, щоб краще чути Івана. — Сотникові?

— Ви не розумієте, — Іван витер піт із чола і співчутливо поглянув на мене. — Коня, який убив отця Варфоломія, звали Вієм, а таких збігів не буває! Наступною була Марфа. Можу побитися об заклад, що у неї теж язик розв’язався!

— Ви вважаєте, її могли викинути з вікна?

Іван докреслив коло й дивився на нього прискіпливим поглядом художника.

— До чого тут це! Але коли мені розповіли про смерть Марфи, в мене виникло тільки одне запитання: чи було порушене її коло?

— Порушене?

— Відкиньте на мить ваш досвід, — мовив Іван серйозно. — Уявіть щось таке, що не має природного пояснення!

— Наприклад?

— Можливо, ви подумаєте, що я стратив розум… Та коли біла неміч занапастила хутір, саме ті люди, що їхні ліжка було обведено білим колом, — вижили!

Він випростався, стоячи на колінах, витер піт з лоба й сказав багатозначно:

— Тому що Вій не може увійти в коло, накреслене білим! А коло, обведене круг Марфиного ліжка, було розірване, — втаємничено сказав він. — У ньому була прогалина, розумієте?

— І це — причина смерті? — запитав я, вагаючись, а може, встати і піти собі, якщо він спробує потвердити такий висновок. — Прогалина в намальованому на підлозі колі?

— Не меліть нісенітниць! Причина смерті — падіння з вікна! Але що змусило її вистрибнути? Якого лисого? І відповідь на це запитання очевидна: Вій знову тут! Ось чому я повинен надійно захистити себе, перш ніж розповісти те, заради чого вас покликав.

Іван знову став навкарачки й навів лінію в тому місці, де вона видалася йому занадто тонкою. Потім заходився кумедно повзати й ретельно перевіряти свою роботу, що давалося цьому огрядному чоловікові дуже нелегко: він сопів, охкав і тяжко дихав.

До того ж Іван, вочевидь, недобачав, тож йому доводилося нахилятись до самісінької підлоги, — він замало не викреслював нове коло своїм носом.

— Деякі люди вмерли від білої немочі, незважаючи на захист кола. Та з’ясувалося, що в тих випадках кола були розімкнуті — Анна щоразу помічала ці прогалини.

— Пані Анна? — зацікавився я.

— Атож! Люди в цьому ще нічого не петрали. А тільки-от людина лікувалася-лікувалася, а потім усе одно вмирала. То кликали Анну, мовляв, як так? Багато хто зопалу винуватив її, — він знову витер піт. — А вона обійде, обійде навколо ліжка — та й покаже: отут і отам лінія розірвана. Хоч трохи, але стерта! Або від початку намальовано було погано, або хтось випадково вичовгав!

— Отже, все діло в цих колах?

— У прогалинах, — виправив він мене. — У прогалинах…

Іван нарешті підвівся, взяв пістоля, звів курок і сів на стілець, поклавши зброю собі на коліна.

— Хіба демона можна застрелити з пістоля? — удавано серйозно поцікавився я.

— Срібна куля, — знічено сказав Іван і дурнувато почухав собі голову дулом пістоля.

— Що ви робите?! — не втримався я.

— Що?

Тепер він здивовано дивився на пістоль, направивши його собі в обличчя.

— Та приберіть хоч палець зі спуску! Ви зараз голову собі рознесете!

— Тіпун вам… — Іван похапцем сплюнув через плече.

— Покладіть цього бісового пістоля, я вас прошу!

— Та не згадуйте ж нечистого! — жалісно сказав він, та зброю все ж таки поклав на коліна.

Я полегшено зітхнув. Запала тиша.

— Давайте вже поговоримо про Хому, — попросив я Івана.

Він кивнув і після короткої паузи мовив:

— Хома не винен.

— Так… І чому ви у цьому певні?

— А чому він має бути винен? Тому що кохав Соломію? Хіба це перетворює людину на вбивцю? Як на мене, то це радше виправдання.

— Це все? — я відчув розчарування.

— А що є проти Хоми, крім вигадок Марфи? — вів далі Іван. — Що бачили люди, які збіглися на її