Білий попіл - Ілларіон Павлюк
— А що сталося з батьком Хоми? Я чув, що він…
— Упав із дзвіниці. Звідки ж іще міг упасти священик, який усьому хутору був як колька в боці!
— Натякаєте, що то не був нещасний випадок?
— Я натякаю, що всю родину Хоми тут люто ненавиділи. Якби вони вмерли від білої немочі, все було би правильно: не дотримувалися законів — і поплатилися. Але вони не вмерли й перетворилися на щоденний живий докір для всіх нас. На свідчення того, що можна було й не зрікатися віри… І ось Хома, який для всього хутора наче більмо на оці, опинився раптом тієї триклятої години на тому місці… І плювати, що немає жодного доказу його вини! Його потягли до церкви, закликавши туди демона!
— Це цікаво…
— Ось вам іще! Ви курите?
— Ні, — здивовано сказав я.
— А Хома — курив. Самокрутки. Не люльку, а саме самокрутки. Так ось… Під старою вербою не знайшли жодного недопалка.
— То й що? — запитав я.
— Сотник каже, він чекав на неї. Буцімто він знав, що вона йтиме додому цією дорогою, — і влаштував засідку. То невже він би не викурив жодної цигарки, поки ждав там?
Я знизав плечима:
— Є ще такий здогад, що він зустрів її внизу, біля річки. А на пагорб вони піднялись разом.
— Нехай. Але ж і внизу — жодного недопалка! Можете вірити, я особисто перевіряв!
— То, може, це вона на нього чекала, а не він на неї?
— Облиште! Панночка б не чекала так довго! Ми ж добряче затримали Хому того вечора! Якщо він справді вбивця, йому довелося би пантрувати там Соломію з повними кишенями тютюну й не викурити жодної цигарки!
— Що ж, — я дістав блокнот. — Завтра я якраз збирався прояснити деякі моменти…
— Ні, — перебив мене Іван, — не буде ніякого завтра! Мені треба, щоб ви повірили мені сьогодні. Зараз! Повірили, припинили це розслідування й забралися звідси назавжди! Кінь на подвір’ї, до слова, — для вас. Беріть його і…
— Ви з глузду з’їхали?! — гаркнув я.
— Я намагаюсь сказати вам, що тільки-но ви докопаєтеся до істини — вас уб’ють. Забирайтеся. І тоді ви порятуєте не тільки себе, але й Хому!
— А де зараз Хома?
Він зам’явся і знову несамохіть почухав вухо пістолем.
— Я більше нічого не скажу вам… Просто їдьте звідси.
— Ну… Обіцяю подумати, — сказав я йому. — Хай там як, а ви мені дуже допомогли…
Я підвівся, збираючись розпрощатися. Ступив було крок до Івана, щоб потиснути йому руку, але зупинився перед самим колом, метикуючи, як він поставиться до того, що я перетну його магічну загороду. Може, краще потиснути руки через лінію? Чи так не можна? Моя долоня повисла в повітрі. Потім, від гріха подалі, я просто кивнув йому.
— Спасибі, — щиро сказав я. — А тепер дозвольте і честь знати.
І пішов до дверей. Я вже взявся за ручку, коли почув недвозначний оклик Івана:
— Стій!
У його голосі лунала погроза, і я застиг, ніби побачив гадюку. Повільно, без різких рухів, обернувся. Іван націлив на мене свого пістоля, а його рука од напруги ходила так, що дуло кидало з боку в бік. Палець цього йолопа, звісно ж, лежав на спусковому гачку.
— Ти не зміг зайти в коло! — тремтливим голосом мовив Іван. — Не можеш перетнути лінію, так?
Він сказав це таким тоном, ніби викрив мене.
— Спокійно, голубе… — м’яко сказав я, намагаючись нічим не стривожити його. — Просто відведіть дуло трохи вбік, щоб не сталося біди.
— Тоді зроби це! — він мовив ці слова, зціпивши зуби. — Увійди в коло!
— Та будь ласка… — я вирішив не сперечатися з ним. — Якщо це так важливо…
І почав повільно наближатися до Івана.
Пістоль, націлений мені просто в обличчя, неприємно посмикується в його руці. Іван тяжко дихає, наче після доброї пробіжки, і я маю всі підстави остерігатися, що він випадково натисне на спуск раніше, ніж я дійду до кола.
— Тільки палець зі спуску краще приберіть, — кажу я. — Бо ще, не доведи Боже, не дійду.
Він повільно киває й піднімає пістоль. Щоправда, палець лишається на місці. Я полегшено зітхаю: принаймні він більше не цілиться мені в голову.
До Івана — кроків п’ять. Я долаю їх плавно, розміреним кроком, щоб не нервувати його. Він, здається, трохи заспокоюється, але не зводить пильного погляду з моїх ніг. Іван знову незграбно чухає вухо дулом пістоля.
Четвертий крок. Під моїми чобітьми жалісно скрипить і прогинається дошка. Я піднімаю праву ногу для останнього кроку й заледве не впираюсь в Івана, який стоїть на моїм шляху по той бік накресленої крейдою лінії. До нього доходить, що треба відійти — він, наче загіпнотизований, дивиться мені в ноги.
— Ви дозволите? — холодно питаю я.
Цієї миті ще ні він, ні я не розуміємо, що стоїмо на протилежних кінцях однієї дошки — тієї само дошки, що через неї я ледве не впав, коли тільки зайшов до кімнати.
— Вибачайте, — квапливо каже Іван, відступаючи на крок.
Зробивши це, він миттєво вивільнив дошку, яка вгиналася під моєю вагою, й вона розпрямилася, наче англійський лук, влучивши сердезі просто в пах. А найгірше було те, що цієї миті він усе ще чухав вухо дулом свого пістоля…
Від болю він стиснув пальці — й постріл розірвав нічну тишу, наче грім.
Куля знесла йому півголови.
Розділ 15
Я несамохіть зойкнув. Моя нога провалилася поміж дощок майже до стегна, а мертве Іванове тіло, осідлавши дошку, впало на неї, міцно затиснувши мені коліно іншим краєм.
Кров била в скроні, а звук пострілу досі лунав у моїй голові й повторювався з кожним ударом серця. Я ошелешено роззирався. Дим від пострілу ще не розвіявся.
Приблизно за чверть хвилини я все ж таки отямився й спробував вилізти, але з’ясувалося, що це непросто: важив Іван чимало й дошку затиснув міцно. Я потягнувся до тіла, щоб скинути його з дошки, та мені забракло якихось кількох сантиметрів. Тоді я почав розхитувати дошку, щоб струсити труп, але й це була марна затія.
І раптом заливчасто загавкав пес. Старий собацюра хрипів і заходився знавіснілим гарчанням — вочевидь, щось його налякало. Відповідь я дізнався вже за мить, почувши голоси.
Я був на межі розпачу, бо ж усвідомлював, що просто зараз мене застукають у такому безглуздому становищі поруч із трупом. Рішення зродилося в одну секунду: я повернувся спиною до Івана і замість того, щоб витягувати ногу, сів на дошку. Моєї ваги вистачило, щоб трохи послабити тиск і я міг звільнити коліно. Не знаю, як далеко були незнайомці від вікна…
Я кинувся до стіни, під саме підвіконня, й завмер. І вчасно, — бо під вікном саме зашелестів гравій. Потім запала тиша. Я знав, що хтось зазирає зараз у вікно. А за мить, потвердивши мій здогад, пролунав зойк і впівголоса хтось комусь сказав високим голосом:
— Мертвий!
Почувши, що від
