Багряні ріки - Жан-Крістоф Гранже
Лейтенант сподівався дістати в нього негативи потрібних фотографій. Серед багатьох невідомих дитячих облич мусило бути те одне, яке Карім прагнув тепер побачити понад усе, хоч і не мав жодних підстав гадати, ніби впізнає його. У глибині душі він сподівався відчути щось, схопити якийсь знак чи натяк, коли побачить перед собою знімки.
Близько четвертої години він припаркував машину на в’їзді до пішохідної зони Каора. Кам’яні присінки, балкони з кованого заліза, ринви з головами ґарґулій — Каріма, дитину спальних районів, нудило від усієї цієї бундючної краси історичного середмістя.
Карім блукав попід стінами будинків, аж доки не побачив вивіски, яка повідомляла, що тут розміщується ательє Жана-П’єра Ко, «фахівця з весіль і хрестин».
Фотограф був на другому поверсі, у своїй студії.
Карім збіг сходами нагору й зайшов до порожньої, зануреної в сутінь кімнати. Світла було саме досить, щоб поліціянт зміг роздивитися розвішені на стінах світлини у великому форматі, з яких до нього всміхалися святково прибрані пари. Щастя за приписом на глянцевому папері.
Карім відразу ж дорікнув собі за ту хвилю презирства, що наринула на нього. Хто він такий, щоб судити цих людей? Що він має навзамін цього щастя, він, поліціянт в екзилі, який ніколи не вмів прочитати в очах дівчини її почуттів, який усю свою любов заховав у темному закамарку власної душі, якомога далі від чужих поглядів і теплоти?
Для нього людські почуття означали приниження, слабкість, і він відмовлявся від них, наче горда тварина від їжі. Але пиха його була надмірною, і тепер, у мушлі своєї самотності, він ізсихав на очах.
— Збираєтесь одружитися?
Карім обернувся на голос.
Жан-П’єр Ко мав сіре й подзьобане віспинами обличчя, що скидалося на шматок пемзи. У нього були довгі кошлаті бакенбарди, що, здавалося, стовбурчилися з нетерплячки, контрастуючи з утомленими, обведеними темними колами очима. Чоловік увімкнув світло.
— Ні, ви не збираєтесь одружуватися, — промовив він, придивившись до Каріма пильніше.
Голос його був хрипкий, як у курця зі стажем. Фотограф підійшов ближче. За окулярами, з-під зів’ялих повік, очі його дивилися почасти знуджено, почасти підозріливо. Карім усміхнувся. Він не мав жодних повноважень у цьому місті, тож поводитися доведеться якомога м’якше.
— Мене звати Карім Абдуф, — сказав він. — Я лейтенант поліції, розслідую одну справу. Мені потрібна деяка інформація…
— Ви з Каора? — запитав фотограф, швидше заінтригований, ніж занепокоєний.
— Ні, із Сарзака.
— У вас є якісь документи?
Карім сягнув до кишені куртки й простягнув фотографові своє службове посвідчення. Той кілька секунд уважно вивчав його. Араб зітхнув. Він знав, що цей чоловік уперше зблизька бачить поліційне посвідчення, що, однак, не заважає йому вдавати із себе бувалого в бувальцях. Нарешті Жан-П’єр Ко з робленою усмішкою повернув Карімові документ. Чоло фотографа було порите глибокими зморшками.
— Чим я можу вам допомогти?
— Я шукаю шкільні фотографії.
— З якої школи?
— Імені Жана Жореса, у Сарзаку. Мені потрібні світлини першого середнього класу за вісімдесят перший рік і другого середнього за вісімдесят другий, а також списки учнів, якби випадково вони у вас виявилися разом зі знімками. Ви зберігаєте такі речі?
Чоловічок знову всміхнувся.
— Я зберігаю все.
— Чи можна було б у такому разі на них глянути? — запитав поліціянт тоном таким ласкавим, на який тільки міг здобутися.
Жан-П’єр Ко вказав на двері до сусідньої кімнати, звідки, розтинаючи півтемряву, падала вузька смужка світла.
— Звісно, прошу за мною.
Друге приміщення було просторіше за майстерню. До довгого, на кшталт прилавка, столу був прикріплений якийсь хитромудрий чорний механізм із купою лінз і рухомих елементів. На стінах висіли великоформатні фотографії хрестин. Світлі тони. Усмішки. Немовлята.
Фотограф привів Каріма до металевих картотечних шафок, потім схилився, щоб прочитати написи на масивних шухлядах, висунув одну й дістав звідти цілий стос конвертів із крафт-паперу.
— Ось, маєте. Школа імені Жана Жореса.
Він витягнув зі стосу конверт, у якому було кілька пакетиків із прозорого паперу. Фотограф перебрав їх, потім ще раз. Зморщок на його чолі побільшало.
— Ви кажете, перший середній за вісімдесят перший рік і другий середній за вісімдесят другий?
— Саме так.
Змарнілі повіки здійнялися вгору.
— Дивно. Я… Їх тут нема.
Карім стенувся. Невже зловмисникам спало на думку те саме, що і йому?
— Ви нічого не зауважили, коли прийшли сьогодні вранці до ательє? — запитав він.
— Що ви маєте на увазі?
— Сліди крадіжки.
Фотограф розреготався, показуючи на чотири інфрачервоні сенсори в кутках приміщення.
— Тим, хто залізе сюди, буде несолодко, повірте мені. Я стільки грошей вклав у систему безпеки…
— І все ж краще перевірити, — з легкою усмішкою запропонував Карім. — Я знавав немало спеців, для яких знешкодити цю вашу систему — що раз плюнути. Ви зберігаєте негативи, адже ж так?
Жан-П’єр Ко змінився на лиці.
— Негативи? А що?
— Можливо, серед них збереглися ті, які мене цікавлять…
— На жаль, негативи я вам показати не можу. Це конфіденційно…
Поліціянт помітив, як пульсує вена на фотографовій шиї. Настав час змінити тон.
— Показуй негативи, діду. Не нервуй мене.
Чоловічок уп’явся очима в Каріма, завагався на якусь мить, а потім кивнув, поступаючись. Вони підійшли до іншої металевої шафки, цього разу із шифр-замком. Фотограф відімкнув його й висунув одну із шухляд. Руки його тремтіли. Карім, спершись на лікоть, дивився в обличчя фотографові. Лейтенант відчував, як із кожною хвилиною в цьому чоловікові наростає неспокій, якийсь незрозумілий страх. Так, наче, поки шукав, він став пригадувати щось. Щось, що тепер його страшенно непокоїло.
Фотограф знову взявся ритися в конвертах. Секунди спливали. Нарешті він звів очі. Обличчя його нервово сіпалося.
— Я… їх більше тут нема. Правда, нема!
Карім різко засунув шухляду. Фотограф завив від болю: йому прищемило два пальці. Про м’якість уже не було й мови. Карім схопив чоловіка за горло й підняв його над підлогою. Голос поліціянта був, як і раніше, спокійний:
— Подумай добре, Ко. То тебе пограбували чи ні?
— Н-ні… Присягаюся…
— Тоді що ти зробив з тими клятими світлинами?
— Я… я їх продав… — пробелькотів фотограф.
Здивований, Карім відпустив його. Чоловік заквилив, розтираючи прищемлені пальці.
— Продав? Коли? — прохрипів поліціянт.
— Господи Боже… — заохкав чоловічок. — Це було так давно… Я маю право робити все, що я хочу з моїми…
— Коли ти їх продав?
— Я не пам’ятаю… Років п’ятнадцять тому…
Карім
