Гіркий сміх - Пер Валє

Кольберг почухав потилицю й мовив:

— Пам'ятаю, як чотири раки тому він мало не довів до божевілля одного злочинця.

— Він його просто зацькував, — додав Мартін Бек. — Він уже тоді вмів стежити. А потім ще вдосконалив свій метод.

Кольберг раптом пожвавішав:

— До речі, ти питав Гаммара, що саме робив Стенстрем улітку, коли ми всі взялися за нез'ясовані давні справи?

— Питав, але нічого не довідався, — відповів Мартін Бек. — Стенстрем був у Гаммара з цього приводу. Той запропонував йому кілька справ, яких саме, вже не пам'ятає, але вони на жодній не спинилися. Не тому, що випадки були надто давні, а через молодість Стенстрема. Він не хотів ворушити те, що сталося років десять тому, коли він ще грався вдома в Гальстагаммарі в злодіїв і поліцейських. Кінець кінцем він узяв справу того зниклого, над якою і ти сидів.

— Я цього не знав, — мовив Кольберг.

— Мабуть, він вдовольнився тим, що було написане в рапорті.

— Мабуть.

Запала тиша, і її знов порушив Меландер:

— Ну, й до чого ж ми дійшли?

— Я й сам добре не знаю, — відповів Мартін Бек.

— Перепрошую, — сказав Меландер і вийшов до туалету.

Коли він зачинив за собою двері, Кольберг глянув на Мартіна Бека й спитав:

— Хто піде до Оси?

— Ти. Туди треба йти одному, і ти з усіх нас найбільше підходиш для цієї ролі.

Кольберг мовчав.

— Ти не хочеш?

— Не хочу. Але піду.

— Сьогодні ввечері?

— Я маю ще залагодити одну справу. На Вестберзі. Подзвони їй і скажи, що я прийду десь о пів на восьму.

Перед одним з будинків на Клуббакен у Гегерстені стояв обліплений снігом чоловік і пильно читав якогось папірця. Папірець був мокрий, літери порозпливалися, і їх нелегко було прочитати в густій сніговиці при скупому світлі вуличного ліхтаря. Проте виходило, що цього разу чоловік утрапив до потрібного йому будинку. Він струснувся, наче мокрий пес, рішуче піднявся східцями до дверей і подзвонив. Чекаючи, — поки йому відчинять, він зняв капелюха і струсив з нього сніг.

Двері прочинилися, і звідти виглянула літня жінка в халаті й фартусі; руки її були в борошні.

— Поліція, — хрипко сказав чоловік, тоді відкашлявся й додав: — Старший слідчий Нордін.

Жінка злякано дивилася на нього.

— А ви маєте посвідчення? — врешті мовила вона. — Тобто…

Чоловік зітхнув, переклав капелюха в ліву руку й почав розстібати пальто й піджак. Нарешті витяг записника й показав посвідчення.

Жінка стривожено стежила за його рухами, наче боялася, що він витягне з кишені бомбу, або автомат, або щось непристойне.

Нордін тримав посвідчення в руці, і жінка читала його крізь вузьку шпарку прочинених дверей.

— А хіба слідчі не мають таких бляшок? — нерішуче спитала вона.

— Мають, пані, вона в мене є, — сумно сказав він.

Нордін носив свій службовий знак у задній кишені й тепер міркував, як його дістати, не кладучи кудись і не надіваючи на голову капелюха.

— Та, мабуть, досить і цього, — невпевнено сказала жінка. — Сундсвал? Ви приїхали з Норланда, щоб поговорити зі мною?

— Я маю в Стокгольмі ще й інші справи.

— Ага, вибачте, але розумієте, мені здається…

— Що вам здається?

— Здається, тепер треба бути дуже обережній. Ніколи наперед не знаєш…

Нордін думав, що йому зробити з капелюхом. Сніг падав йому на голову й танув на лисині. Йому було незручно стояти з посвідченням в одній руці і капелюхом у другій. Може, треба буде щось записати. Найкраще було б надягти капелюха на голову, коли ж вихована людина так не робить. А покласти його на східці також не випадало. Може, попросити дозволу зайти? Але тоді жінка мусить на щось зважитись. Сказати так чи ні, а як він устиг помітити, на це їй потрібно буде багато часу.

Нордін походив із тих країв, де прибулого неодмінно запрошують до кухні, садовлять біля плити і пригощають кавою. «Гарний і корисний звичай», — подумав він. Але, мабуть, не для великих міст. Він відігнав від себе непотрібні думки й мовив:

— Ви дзвонили в поліцію і казали про якогось чоловіка й про гараж, так?

— Мені дуже прикро, що я вас потурбувала…

— Чого ж, ми вдячні вам.

Жінка обернулася й глянула в глиб коридора. І водночас майже зовсім. зачинила двері. Мабуть, тривожилася за свої тістечка в печі.

— Чудові, надзвичайно чемні люди. Такі, що просто годі витримати, — сказав сам до себе Нордін.

Жінка прочинила двері й мовила:

— Що ви кажете?

— Та я про гараж…

— Він он там.

Нордін глянув туди, куди показувала жінка, і сказав:

— Я нічого не бачу.

— Його видно з другого поверху, — мовила жінка.

— А той чоловік?

— Він був якийсь дивний. А тепер уже тижнів два його не видно. Такий малий, чорнявий.

— Ви весь час бачите, що робиться в гаражі?

— Та… Його видно з вікна спальні…

Жінка почервоніла. «Що я сказав не так?» — здивувався Нордін.

— Гараж тримає якийсь чужоземець. І там вештається повно підозрілих людей. Тому цікаво знати…

Важко було зрозуміти, чи вона урвала мову, чи далі говорила так тихо, що Нордін не чув жодного слова.

— А що було дивного в тому невисокому