Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

Івану охопила якась суміш захвату й незатишності. Вона не відчувала ностальгії, яку кожен дорослий плекає до світу дитинства. Про казки вона щось чула, але не виросла на Ґріммах чи Перро. Маленька Івана не знала, що таке історії про принцес перед сном, детально промальовані ельфи чи викарбувані на сторінці буквиці у старовинному стилі. Батько вчив її читати хіба етикетки на пляшках з алкоголем, мати вічно ховалася, аби не відгребти, а після їхньої смерті, в інтернаті, правила були прості: пів години телека — і баю-бай!

По обіді подзвонив Ньєман і попросив її нарити їм готель у Фрайбурзі. У подробиці вдаватися не став, але на Скляній віллі на них, очевидно, уже не чекали.

Івана, своєю чергою, попросила Кляйнерта допомогти знайти їм дві кімнати. Німець, як завжди послужливий, з’їздив на віллу по їхні речі і відвіз її до центру міста, на пішохідну вуличку, обсаджену гліциніями. Там перед ними відчинив свої двері готельчик із рожевим фасадом, на якому скрутився вкритий сусальним золотом кіт.

Кляйнерт поїхав «складати рапорти», а Івана залишилася чекати на свого наставника, сидячи й курячи на бруківці між двох великих діжок герані.

— Це і є твій палаццо?

Вона здригнулася й підвела очі на Ньємана. На вигляд він був не те що не в настрої, а просто-таки спустошений.

— Це тут чи як? — буркнув.

Івана кивнула, зводячись на ноги й гасячи недопалок в одному з глиняних горщиків. Вони разом зайшли до готелю й піднялися кожен до своєї кімнати. Сходи з лакованим поруччям, стилізовані під смолоскипи світильники на стінах…

У коридорі Івана мовила:

— Гарне місто, правда?

— Мені довелося припаркуватися за десять хвилин ходьби від готелю, — пробуркотів він.

Вона не наважилася запитати, що в них далі в програмі.

Івана відчинила свої двері й побачила за ними кімнатку, вкриту шпалерами з зображенням пастухів, що розпивають пиво і водять хороводи. Супер.

Поки Івана розбирала сумку, у двері постукали.

На порозі стояв Ньєман, досі в чорному пальті та з похмурим обличчям. Не факт, що він узагалі заходив до себе в номер.

— Ходімо. Пригощу тебе пивом.

31

Кожен мав для іншого сюрприз.

У неї — історія про дівчинку, на яку напав реткен.

У нього — дядько, якого поранив на полюванні рідний брат.

Насправді ці факти були досить далекі від убивства Юрґена, але вони надавали Ньєманові впевненості в тому, що вони з Іваною взяли правильний слід.

— Який слід? — перепитала Івана, дещо розгублена.

— Помста за минуле.

— Помста Францу?

— Я цього не казав. Можливо, історія з отриманою на полюванні травмою і не пов’язана з нашим убивством.

— Щось не врубаюсь.

— Я маю на увазі, що в цій родині до біса таємниць і ці таємниці, певно, простягаються набагато далі, ніж ми думаємо.

— Якого штибу таємниці?

— Не знаю, але треба копати і ще раз копати.

Слова, які нічого не значать. Але Івана раділа поверненню «її» Ньємана. Небагатослівного, небалакучого, з розвиненою інтуїцією. Гончак по кривавому сліду, який може невтомно вистежувати злочинця аж до фінальної сутички…

Вони йшли пішохідним центром міста, ніби два туристи. Усе було новеньке, але мало такий вигляд, ніби з’явилося в сімнадцятому столітті або ж у якусь загублену в вічності епоху, коли чоловіки вдягалися в шкіряні бриджі, а жінки — у сукні з корсетом і мереживом.

Але зовнішність оманлива.

Фрайбурґ-ім-Брайсґау був університетським містом, на сто відсотків екологічним, таким сучасним, що служив зразком усій Європі. Тут були екомагазини завбільшки як супермаркети і всі їздили на великах. Тут використовували сонячну енергію й самостійно переробляли органічні відходи. При цьому то тут, то там проїздили коляски, запряжені кіньми, які гупали важкими копитами по бруківці, ніби щоб нагадати, що й традиції тут теж поважають.

Зненацька Ньєман звернув в одну вуличку, тоді у другу — здавалося, ніби він дуже добре знає місто. Перейшовши невеличку площу, вони опинилися перед дивним будинком. Яскраво-червоний фасад, золотисті спіральні колони, схожі на льодяники, горгульї, що юрмилися на кожному поверсі.

— Будинок «У кита», — сказав він урочистим тоном. — Здається, тут жив Еразм[35].

Івана не знала, хто такий Еразм. Вона чула лише про «Еразмус», програму обміну, що дозволяла студентам повчитися за кордоном.

Вона чекала на продовження, але Ньєман мовчав.

— Чудернацький, — наважилася прокоментувати вона.

— Хто?

— Цей червоний будинок із позолоченими штуками. Він чудернацький.

Ньєман зітхнув і пішов.

— Я сказала щось не так? — запитала вона, наздоганяючи його.

— Це будинок із «Суспірії».

— Із чого?

— Фільму жахів сімдесятих режисера Даріо Ардженто.

— Його знімали в цьому будинку?

— Лише надворі біля нього.

— А чому він називається «У кита»?

— Гадки не маю.

Капець як цікаво. Вони повернули на вуличку, вздовж якої бігла невеличка траншея зі струмочком — Івана вже бачила ці жолобки і читала в туристичному гіді, що вони чарівні. Один крок у цій воді — і цього ж року одружишся з мешканцем Фрайбурґа…

Їй пригадалися кілька красенів на великах, і вона потай вмочила підошву у воду поміж бруківки. Щоб не можна було сказати, ніби вона не перепробувала всі способи…

Вони пройшли вздовж парапету, що огороджував канал, і потрапили на маленьку площу, обсаджену плакучими вербами. Ньєман відгорнув гілля, мов бамбукові занавіски, і за ними з’явилося кафе з терасою, у чотирьох кутках якої росли садові дерева й стояли ковані ліхтарі.

Вони сіли за стіл і замовили пиво.

Через кілька хвилин мовчання Ньєман, втягнувши голову в плечі й засунувши руки до кишень, заговорив, не відриваючи погляду від каналу вдалині.

— Це геніальний фільм, — повів він, ніби їхня розмова й не припинялася, — і разом з тим потворний і незрозумілий. Це фільм про нечувану жорстокість, історія юних танцівниць, яких одну за одною вбиває чаклунка…

Івана не второпала. До чого це він?

— Підлітком я вже був одержимий жорстокістю. Своєю, чужою. Я шаленів від фільмів жахів. Зависав у паскудних кінозальчиках і дивився, як на екрані тече кров. Мені часто здавалося, що ця занадто червона, у стилі сімдесятих, кров просочувала оксамитові крісла кінотеатру. Я в паніці й у захваті дивився на ці картинки та шукав у