Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже
Солдат защемив її руку між педаллю гальма та ножним стартером мотоцикла. Івана готувалася відчути, як її кістки трощить ланцюг чи ще якийсь невідомий їй механізм, але покидьок зупинився.
Водій своєю чергою заглушив двигун, інші миттю повторили за ним. Запанувала тиша, хоч і відносна, адже її безперервно свердлили трелі дощу.
Івана вже й не знала, що думати і чи взагалі вона ще здатна думати. Виряченими очима вона спостерігала, як чоловік ставить ногу в чоботі на педаль. Вона всім тілом відчувала натугу в стиснутій пружині стартера.
Щойно ця паскуда натисне на важіль, їй відріже пальці. Залишалося тільки чекати…
Івана десь читала, що характерною ознакою людського розуму є уява, тобто здатність думати про майбутнє. Так от, цієї конкретної миті, попри переляк і весь жах ситуації, вона вже уявляла собі, яким буде її життя без пальців правої руки.
Вона також думала, хоч це втішало слабко, що таке покарання краще за повішання на ліхтарі чи гранату з вирваною чекою у вагіні…
Їй здалося, що водій уже заносить ногу, але насправді він просто нахилився до неї. Одним рухом він опустив хустку і сказав німецькою, старанно вимовляючи кожен склад, аби вона зрозуміла:
— Ви вбили Принца, але я можу вам пробачити. Варто лише поїхати звідси.
У голові панував хаос, й Івана спершу подумала, що він говорить про Юрґена фон Ґаєрсберґа, але це було безглуздо. Ні, він мав на увазі реткена, якого застрелив Ньєман.
Вона хотіла щось відповісти, але чоловік, зиркаючи на неї з-за своїх окулярів льотчика, приклав до губ вказівний палець: мовчати.
— Їдьте. У вас іще є час.
Він знаком наказав іншому підійти до Івани й вивільнити її руку з-під механізму байка. Лише тоді запустив двигун, здіймаючи симфонію гуркоту, й інші одразу вчинили те саме.
Івана не зрушила з місця, схопившись лівою долонею за праву руку, трусячись, ніби відбійний молоток, і споглядаючи вулицю, досі почеркану дощем, який було видно в світляних трикутниках ліхтарів.
Невідомо, скільки часу минуло ось так.
Нарешті вона обернулася й побачила Ньємана, який намагався встати — марно. Він борсався в калюжі, ніби чайка в розлитому мазуті.
Лише тоді до Івани повернувся здоровий глузд, і вона покопирсалася в кишені, шукаючи телефон, — у першу чергу, щоб подзвонити Кляйнерту.
На екрані висвітилося, що німецький флік якраз щойно залишив їй повідомлення.
Вона негайно прослухала його і зрозуміла, що ніч тільки починається.
ІІ
Підкрадання
34
Тіло лежало в зеленуватій канаві.
В укритій килимами моху й лишайника рослинній рані завглибшки два метри, що бігла піщаною галявиною. Довкола стояли чорні сосни, охороняючи місцину як від людей, так і від негоди.
Знову-таки, труп був голий.
Знову-таки, оскоплений і обезголовлений.
Голову сердешного Макса, з відстовбурченими вухами й навощеним волоссям, знайшли за кілька метрів від тіла з дубовою гілочкою в зубах. Що з нутрощами? Їх якраз шукали, вони, очевидно, були закопані десь неподалік.
Світильники німецьких криміналістів, повітряні кулі з білого паперу, що нагадували азійські шовкові ліхтарики, плинули над землею, безжально викриваючи кожну деталь.
Дорогою — це було за сорок хвилин від Фрайбурґа-ім-Брайсґау, посеред одного з лісів Ґаєрсберґів — Ньєман устиг оговтатися від пережитого потрясіння.
Поки що він не хотів думати про Чорних мисливців або принаймні про їх імітаторів із 2018-го, що носили їхні лахи та розводили їхніх жахливих собак. Він і так ледве встиг перетравити панічний страх, пережитий під час нападу реткена, і насолодитися сухими шмотками, які натягнув перед тим, як їхати на нове місце злочину.
Чого добивався вбивця? Хотів винищити клан Ґаєрсберґів? Мстився за щось, у чому була винувата вся родина? Чи мав зовсім іншу мету?
До них підійшов Кляйнерт, не рум’яніший за труп.
— До його стоп начіплявся мох і листя. Це означає, що Макс довго йшов босоніж, перш ніж упасти в канаву.
— З Юрґеном було так само?
— Точно так само.
— А чому ніхто мені цього не сказав? — похмуро проревів Ньєман.
Кляйнерт, схоже, здивувався, але з його обличчя не зійшов урівноважений, безпристрасний вираз, чи то як у вчителя молодших класів, чи то як у мушкетера.
— Та всі вам казали! Тобто це було в досьє французьких жандармів, та й ми кілька разів зазначали це в рапортах.
Ньєман пробуркотів щось нерозбірливе, навіть для нього самого.
— На торсі також є подряпини, — вів далі комісар. — Отже, він продирався крізь сосни та інші дерева в цьому лісі. Усе свідчить про те, що за ним гналися.
Ньєман повернувся думками до Чорних мисливців. Чи це вони влаштували облаву на кузена? Того самого, що казав: «Можу також повідомити вам їхній тариф», — про шльондр, яких вони викликали напередодні полювання з собаками. Царство йому небесне…
— Є якісь сліди, відбитки?
— Нічого. Як і того разу.
Клоуни в плащах і масках на здорових моциках — на вихід. Навіть пішки ці хлопці не змогли б не залишити жодного сліду.
— Це незбагненно, — підтвердив його думки Кляйнерт, — особливо на такій ділянці.
Галявина й справді була вкрита червонуватим піском, з якого виринали корені, пні, каміння. Нею неможливо було пройти, не загрузаючи. Можливо, убивця дбайливо замів за собою?
— Сліди Макса все-таки лишилися, хіба ні?
— І їх теж нема. У цьому й заковика.
Ньєману спав на думку образ японського садівника, який терпляче прочісує граблями клумби з гравію, але він відкинув його: нічого спільного з дикунством нового вбивства.
— Тачку його знайшли?
— За три кілометри звідси, поруч зі стежкою.
— Отже, йому призначили зустріч.
— Можливо, але телефон уже перевірили. Жодного підозрілого дзвінка.
— Із ким він розмовляв востаннє?
— Із братом, о вісімнадцятій дванадцять. Його вже допитали. Якась історія з дівчиною. Схоже, вони обмінювалися… партнерками.
Ньєман пригадав Юрґена й Лауру, які робили те саме. Він відкинув цю думку: мотив убивства ніяк не пов’язаний із сексом.
Він вдихнув затхлого повітря, яке, застоюючись, смерділо смертю і гниттям. Тут розкладалися не лише безживні рештки Макса, а й усе навколо. На галявині тхнуло, як на грибній фермі.
— Його вбили в канаві, — мовив Кляйнерт.
— Звідки ви це знаєте?
— Завдяки крові: уся канава нею просочена. Експерти-криміналісти знайшли також чимало органічних решток. Різня відбувалася на дні ями.
Ньєман опустив очі: колір піску раптом набув особливого
