Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже

— І щоб його знайти, ви допитуєте Франца? Який усе життя був прикутий до візка?

Ньєману довелося зробити над собою зусилля, аби не покласти долоні на її розпашілі щоки.

— Власне, — сказав Ньєман, до якого поверталася звична незворушність, — Франц розповів мені про його «нещасливий випадок» на полюванні…

— Я тоді ще не народилася.

— Це нічого не змінює: така подія становить ніфіговий мотив для вашого дядька.

— Не розумію.

— Франц міг би захотіти помститися своєму братові… через Юрґена.

Її губи скривилися в косій гримасі, вона також робила над собою зусилля — щоб із розмаху не вліпити фліку ляпаса.

— Ідіть зі мною, — зрештою наказала вона.

У мармуровому холі Лаура пішла сходами, хапаючись за кам’яні поруччя. За кілька стрибків вона опинилася на другому поверсі. Ньєман, задиханий, не відставав.

Вона повернулася й поглядом наказала йому зупинитись. Флік уже все зрозумів. Графиня хотіла представити йому свою родину: на стіні вздовж сходів висів ряд великих картин, подібних до придворних портретів а-ля Ґейнсборо[34].

— Дітріх фон Ґаєрсберґ, — оголосила вона голосом циркового конферансьє. — Правив усім півднем Баден-Вюртемберґу на початку двадцятого століття. Мав звичку стирати з лиця землі цілі села, щоби збільшити площу «свого» лісу, тобто своїх мисливських угідь.

Щоб зробити їй приємне, Ньєман подивився на цього чоловіка з суворим обличчям. Невблаганний вираз, тонкі довгі вусики й краватка-аскот. У модному піджаку в стилі Прекрасної епохи і з годинником на ланцюжку в кишені жилета він ідеально уособлював Пруссію такою, якою її в ті часи ненавиділи французи.

— Люди Дітріха мали звичай підпалювати будинки, щоб переконати фермерів переселитися. У нашій сім’ї тварин завжди любили більше за людей. Чи радше любили їх убивати…

Лаура спустилася на кілька сходинок, Ньєман позадкував, щоб стати на рівні наступної картини.

— Великий Клаус, — повела далі жінка іронічним тоном. — Дуже близький до нацистів. Активно посприяв розвитку автотранспорту Вермахту.

У червонувато-коричневій рамці стояв кремезний хлопець у фланелевому піджаку з широкими плечиками. Квадратна пика, напомаджене волосся, ріденькі вусики: цей предок нагадував зірок ранньої епохи кіно зі звуком, але можна було здогадатися, що коли він розтуляв рота, то лише для того, щоб віддати наказ голосом німецької вівчарки.

— Завжди ходили чутки, що він влаштовував групові полювання з євреями в ролі здобичі… Мило, так?

Ідеальний момент, щоб згадати Чорних мисливців. «Великий Клаус», мабуть, і був тим Ґаєрсберґом, котрий після війни простягнув руку допомоги Оскару Дірлеванґеру. Але всьому свій час. Ньєман вирішив дати графині продовжити свою маленьку екскурсію.

— Вольфґанґ, мій дідусь. Завжди усміхався, завжди міг тебе зрозуміти, але не вагаючись наказував стріляти справжніми кулями по страйкарях наших компаній… Ідеальний західнонімецький промисловець п’ятдесятих років.

Проділ шнурочком, окуляри в черепаховій оправі й чарівна усмішка: суміш доброзичливої уваги й непідкупної байдужості. У цьому чоловікові також вгадувалася майже не прихована мегаломанія, божевільні амбіції, що струменіли в ньому з усією природністю.

Лаура перестрибнула кілька сходинок і приземлилася на підлогу холу, там, де, очевидно, величався останній портрет. Чоловік сорока з гаком років із замкненим виглядом, короткою стрижкою, в окулярах, але і з ледь помітною ноткою якоїсь м’якості й неуважності, яка не в’язалася з безперечно високою посадою цього пана.

— Мій дорогий татко. Він чимало попрацював над об’єднанням Німеччини, але до цього позбавлявся докучливих партнерів, здаючи їх як шпигунів НДР.

Лаура знову схрестила руки, помітно задоволена своєю кунсткамерою. Здавалося, ніби цей виступ заспокоїв її.

— Чудова у вас тут галерея, — підсумував Ньєман їй на догоду. — Що ви намагаєтеся мені довести?

— Хочу показати вам, що мотивів для помсти — достобіса. Половина Баден-Вюртемберґу нас ненавидить, друга половина — боїться. Ніхто не плакатиме над нашими могилами. Шукайте деінде, Ньємане, а не серед родини. Не допитуйте більше мого дядька!

Настав час перейти в напад:

— Назва «Чорні мисливці» вам про щось говорить?

Справлене ним враження перевищило всі очікування. Лаура розгубилася. Тепер її обличчя було не червоне і не рожеве, а біле, аж синювате. Не сказавши ні слова, вона пройшла повз нього, клацаючи підборами по підлозі холу, і вийшла крізь перше-ліпше вікно-двері.

Ньєман злякався, що вона зараз сяде в машину і миттю зникне, але знайшов її на ґанку — вона саме підпалювала цигарку тремтливою рукою.

— То що з Чорними мисливцями? — запитав він байдужим тоном.

Вона обернулася й виплюнула дим йому в лице.

— Казочки. Нас уже сімдесят років задовбують цими чутками. Нібито мій прадід сховав цих паскуд і влаштував їх на роботу на своїх заводах. Кращих підозрюваних не знайшли?

Ще один клуб диму в обличчя.

— Пес, що напав на вас уночі, належить до породи реткен, яку полюбляли Чорні мисливці.

— Він на мене не нападав.

— Бо я встиг вас урятувати.

— У Європі вже сімдесят років немає реткенів.

— Але один усе-таки був учора у вашому парку. Із витавруваним на шкірі гербом тієї жахливої бригади.

Лаура вирішила відійти покурити за кілька кроків звідти. Ньєман подумав, що вона була б чудовою моделлю для портрета, який повісили б, певна річ, у мармуровому холі, поруч із зображенням «татка».

— Отже, ви ганяєтеся за привидами?

— Не смійтеся, Лауро, — відповів він, підходячи до неї. — Небезпека цілком реальна. Гадаю, ви наступна в списку.

Лаура викинула недопалок собі під ноги й роздушила його злісним ударом чобота.

— Знайдіть убивцю, Ньємане, а головне, більше ніколи не приїжджайте докучати моєму дядькові.

Флік шанобливо вклонився. Він і сам не знав чому, але йому подобалося вдавати повагу й відданість перед цією владною німкенею.

Він спустився сходами ґанку й пішов до «вольво». Тоді інстинктивно озирнувся через плече: Лаура зникла. Натомість Франц фон Ґаєрсберґ спостерігав за ним із другого поверху, обрамлений лиштвами вікна.

Ще одне погруддя.

Ньєман махнув йому рукою і зрозумів те, що повністю суперечило думці Лаури: шукати треба всередині клану, а не назовні. Мотив убивства, а можливо, і сам убивця належав до цієї чарівної родини.

30

Івана ніколи такого не бачила. Усе місто було ніби намальоване якимось ілюстратором дитячих книжок. Будиночки в традиційному стилі змагалися між собою арками, фахверком, зубчастими скатами дахів. Стіни були пофарбовані червоним, білим, зеленим та прикрашені рослинним візерунком плюща чи живоплоту. На кожному куточку вулиці дзвонили великі годинники