Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже
— Помсти?
Очі Франца розширилися, і стало видно його зелені зіниці, чий зблиск видавав надзвичайну гостроту розуму.
— Це лише гіпотеза.
В аристократа смикнулася шия, видаючи його осуд. Урешті-решт, чого можна чекати від якогось там французького фліка?
— Розкажіть мені про стосунки Лаури та Юрґена, — одразу ж перевів тему Ньєман, не бажаючи налаштовувати старого графа проти себе.
— Вони були нерозлучні. Завжди підтримували одне одного…
Фліку вже була знайома ця пісня.
— А в дорослому віці вони залишилися такими ж близькими?
— Вони не могли ступити й кроку без того, щоб не порадитися одне з одним.
Ньєман подумав про обмін сексуальними партнерами, яким займалися брат і сестра. Він вирішив зачепити цю тему, чи принаймні непрямо на неї натякнути:
— Вони не були одружені. Згідно з нашими даними, не було в них і постійного партнера чи партнерки. На вашу думку, чи не заважала їм ця близькість налагоджувати особисте життя?
Франц кивнув комусь, кого Ньєман не бачив. Підійшов дворецький налити їм іще кави.
— Я ризикую повторитися, — сказав дядько, — але багатство робить людей самотніми. Усі поводилися з Юрґеном і Лаурою просто чарівно, але кому можна довіряти на такому рівні? Принаймні вони знали, що можуть розраховувати одне на одного.
— А Макс і Удо?
Паралітик різко сіпнув рукою, ніби змахував крихти зі штанів.
— З ними все інакше.
— Що ви маєте на увазі?
— Це щось на кшталт оберненого парі Паскаля. Усе дозволено. Якщо Бог існує, він мені пробачить. Якщо його нема, я насолоджуся життям на повну.
Ньєману не спало б на думку цитувати Паскаля стосовно двох довбнів з учорашньої вечері.
— Я не так добре розбираюся в філософії.
— Я знаю цю техніку поліцейських, — відповів Франц, — прикинутися простішим, ніж насправді, аби приспати недовіру допитуваного.
Ньєман не хотів удавати з себе нового Коломбо, але який сенс відпиратися? Тим більше, прийшов час зачепити незручні теми:
— Мені казали, що Юрґен і Лаура були дуже суворими начальниками.
— Хто це сказав? Працівники? Конкуренти? Профспілки?
Франц обачно поставив філіжанку.
— Майоре, ви знаєте людську природу. Для всіх інших начальник завжди козел. Знаєте, як казав Черчилль? «Керівника компанії вважають або ворогом, або дійною коровою. Мало хто бачить у ньому коня, який тягне цілий віз».
На цю тему Ньєман теж не збирався дискутувати з мільярдером — любителем пташечок.
— У кожному разі, — вів далі старий, — не в мене треба питати про групу VG. Я ніколи там не працював. Мене ніколи не цікавив бізнес.
Він неприємно розсміявся — його веселість була бундючною, з якоюсь зверхньою ноткою, що миттю змушувала вас почуватися нікчемним.
— Щиро кажучи, мене ніщо ніколи не цікавило…
— Окрім природи.
— Так, окрім природи, — повторив він, нахиляючись уперед у своєму візку.
— Ґаєрсберґи завжди були мисливцями. Чому ви ним не стали?
Франц іще нижче опустив голову — ще одна тема, до якої він хотів повернутися.
— Я не так уявляю собі екологію. До того ж я був мисливцем, і закінчилося це… — він стиснув підлокітники візка, — …ось цим.
Ньєман здригнувся.
— Ви отримали травму на полюванні?
— Я був молодий… — відповів той вибачливим тоном. — Фердинанд, мій брат, іще не був тим блискучим стрільцем, яким став пізніше.
Франц кинув на фліка лукавий погляд.
— Або ж, навпаки, уже був…
— Почекайте, — мовив Ньєман, обсмикуючи поли пальта. — Ви думаєте, він навмисне вас поранив?
— Хай там як, а до цього візка мене прикувала одна з його куль. — Він безтурботно змахнув рукою. — Зараз це вже не має жодного значення…
Ньєман закріпив цю надважливу інформацію в глибині мозку. Зненацька виявилося, що цей старий сич має ніфіговий мотив для помсти, хай навіть і запізно, хай навіть помститися він міг лише Фердинандовим дітям.
— Чому ви не запитуєте мене про напад на Лауру? — різко запитав Франц, утупившись владним поглядом маленьких оченят у вічі Ньєману.
— Я збирався, але…
Цієї миті з іншого подвір’я долинув шурхіт гальки, ніби хтось кинув жменю її у вікна фасаду.
Це на гравії різко загальмувала якась машина. Грюкнули двері, загупали кроки.
За секунду на терасу вибігла Лаура фон Ґаєрсберґ.
29
— Якого хріна ви тут робите?
Щоки в неї розчервонілися від злості, через що вона нагадувала героїню казки — великі чорні очі, граційна шия, водоспад темних кучерів, — але радше королеву з «Білосніжки» чи Малефісенту, аніж Попелюшку.
Ньєман рефлекторно підвівся.
— Допитую місцевих жителів.
Пухова жилетка, лижні штани, чорні чоботи: Лаура ніби щойно злізла з коня. Вона стала навпроти фліка.
— За яким правом ви допитуєте мого дядька?
Знову зашурхотів гравій. Сади пронизало світло фар. Лаура перебувала під захистом німецьких фліків.
Відповів їй старий дядечко:
— Ми просто розмовляємо, дорогенька.
Ця репліка, здавалося, розгнівала її ще більше.
— Та що ви, врешті-решт, шукаєте? — запитала вона, стиснувши зуби. — Від самого приїзду ви копаєтеся в лайні…
Ньєман не розумів цього пориву злості. Франц під’їхав до племінниці з кумедним бджолиним дзижчанням — бжжж-бжжж…
— Не нервуйся, янголе мій…
Лаура обійшла візок і взяла з металевого стільця плед.
— Повертайся в дім, — сказала вона вже м’якше, накриваючи йому плечі. — Ти змерзнеш.
Вона поцілувала його в лоб і махнула рукою сиділці, яка негайно опинилася біля них.
Франц дав відвезти себе до скляних дверей.
— Радий був із вами познайомитися, майоре.
— Навзаєм, — сказав Ньєман, коротко вклонившись.
Більше він старого дядька не побачив. Лаура знову стала перед ним, затуляючи йому поле зору. Її вологі чорні очі палали ненавистю до фліка високого рівня — але хто їх любить?
Менш ніж за добу Ньєман побачив трьох різних Лаур. Ту, що носила траур на гламурний манір, ту, яка скрадалася парком, мов привид, а тепер — іще й фурію, яка не терпіла, коли хтось наближається до її сім’ї.
— Ви мені поясните? — не вгавала вона, схрестивши руки на грудях. — Ще вчора у вас був підозрюваний!
— Ви мали рацію, — відповів він примирливим тоном. — Краусс не має жодного стосунку до смерті вашого брата.
— У вас є якась нова інформація?
— Ми
