Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

Вона повернулася додому з почуттям задоволення від добре виконаної роботи. На годиннику була половина на одинадцяту.

Спати було рано. Вона сіла перед телевізором, зупинившись на першому телеканалі, що трапився. Просидівши нерухомо близько десяти хвилин, піймала себе на тому, що зовсім не думає про те, що бачить. Вона просто дивиться крізь екран, нічого не сприймаючи. Почуття неясної тривоги спливало з глибини її єства.

Але не бездиханний свідок, розпластаний на дивані, вселяв це почуття тривоги, а дзвінок Івана Івановича, який намічався на одинадцяту вечора.

«Так не піде», — твердо сказала собі жінка. Вона поверне собі бадьорість духу, хоч би там що. Плювати їй на їхній шантаж! Нехай тепер спробують що-небудь довести! Навіть якщо Іван Іванович і його підручні встигли записати доповідь свідка на відеокасету, навіть у цьому випадку їй на все це наплювати. Вона зможе довести, що свідка змусили обмовити її. Та й узагалі, відеозапис, зроблений без відповідної санкції, не може бути доказом у суді.

Після такої психологічної гімнастики жінці значно полегшало. Вона нарешті почулася переможницею і заснула з посмішкою на обличчі.

«Звичайно, Федір Іванович міг би бути і розторопнішим. Тоді, можливо, шеф залишився би при своїй „Тойоті“», — подумав Конєв, паркуючи машину в непроглядній темряві, що панувала під кронами дерев. Хоча він прекрасно розумів, що його колишній колега попрацював на славу. За лічені дні вийти на імена та адреси нападників — це не жарт.

Настрій у Конєва був паршивий. Замість напарника, царство йому небесне, він тепер працював із трьома кримінальниками, яких Іван Іванович відрекомендував, як людей «украй обмежених, але відданих і сумлінних». Конєва вони називали «командиром», але косували на нього недобре. Та дарма, у Мозамбіку він і не такими командував.

— Виходимо, — напівголосно скомандував Конєв. — Ви двоє, — він указав на Монастиря і Вадюху, — станете під огорожею. Кинете гранати в задні вікна через десять секунд після нас. Ти підеш зі мною.

Боба вишкірився: командир бере його з собою на справу, а двоє корешів простоять на шухері, як лохи.

На подвір’ї добротного мурованого будинку брехали собаки. Утім, знавіснілі від собачого життя вовкодави гавкають майже весь час, тож навряд чи це сильно насторожило охорону, котра, як з’ясував Конєв під час денної розвідки, напевно ріжеться в карти під навісом.

Конєв мав атакувати підпільний госпіталь. Якби це була війна, він би, мабуть, відмовився від такого завдання, тому що воно суперечило його офіцерській честі. Але те, що він бачив в останні роки навколо себе, було не війною, а бойнею. І людей, яких мусив убити, Конєв за гідних жалості чи поваги супротивників не вважав. Він ненавидів покидьків, з вини яких залишився без почесної і високооплачуваної роботи. Покидьків, що дали йому іншу, теж високооплачувану роботу. Та чи багато в ній пошани: охороняти одних покидьків від інших?

— Приготуйся, — шепнув Конєв Бобі і витяг гранату.

— Раз… два… три…

Дві гранати перелетіли через високу огорожу. Одна впала прямо на ґанок будинку, інша стукнулася об навіс над столом, де сиділа охорона.

— Що за чорт… — вилаявся один з охоронців. Кінець його фрази потонув у гуркоті вибухів.

Хтось надсадно верещав, страшно скиглив поранений собака, заливистий гавкіт розносився по всьому району… Перерубавши засувку щедрою автоматною чергою, Конєв розчахнув обшиті залізом двері ударом чобота. На подвір’ї було темно.

Він віялом випустив у темряву довгу чергу. Йому вторив узі у руках Боби.

У кілька стрибків Конєв досяг посічених осколками дверей будинку і садонув їх усім корпусом. Двері не піддалися. Підскочив Боба. «Ну!?» — голосно видихнув він.

Конєв мовчки поміняв магазин в автоматі. З будинку не було чутно ані звуку.

Він зібрався повторити свій прийом — висадити замок свинцевим шквалом, — коли за дверима гримнула помпова рушниця. Щільний заряд картечі майже цілком дістався Конєву. Кілька кутастих шматків свинцю пройшли між титановими пластинами його бронежилета. Конєв упав на спину.

Щільно зчепивши зуби, Боба відповів стрільцеві за дверима зі свого узі.

Конєв міг би вижити, якби не дивом уцілілий сторожовий пес. Перш ніж Боба устиг зреагувати, сталеві щелепи собаки зімкнулися на шиї в «командира».

Боба пристрелив пса і підібрав калашников Конєва.

У цей момент вибухнули гранати, кинуті Монастирем і Вадюхою. Боба, випустивши півмагазина в замки, вибив двері.

— Ну от що, ходімо, — сказав Монастир, коли відгриміли їхні гранати.

— Куди? — злякано запитав Вадюха.

— Туди, — Монастир указав на огорожу.

— Але ж командир сказав…

— У сраці я мав твого командира, — відрізав Монастир. — Надто він розумний.

Прохід в огорожі пробили останньою гранатою.

Опинившись під крайнім вікном корпусу, Вадюха і Монастир на мить завмерли та прислухалися. У цей момент із сусіднього прорізу вислизнула тінь. Монастир уклав її двома пострілами з ТТ.

— Туди і вліземо, — тихо сказав Монастир, кивнувши вбік того самого вікна.

Просто під вікном у кімнаті виявилося ліжко із залізною сіткою. Очевидно, тут знаходилася одна з «госпітальних палат». Пальнувши кілька разів у темряву, Монастир досить упевнено пройшов по кімнаті і натиснув на вимикач. Спалахнуло світло. Ще два ліжка стояли