Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

В Абакума запаморочилось у голові. Він відчув непереборне бажання обняти її. Потрібно було великих зусиль волі, щоб залишатися зовні спокійним.

— Що читаєш? — спитав він, повільно простягаючись на траві.

В блакитному бездонному просторі над ним пропливала біла хмаринка з позолоченими сонцем кучерявими краями. Дрозд посвистував у кущах.

— Що я читаю? — Вона затиснула руку між коліньми і відповіла дзвінко, мов учениця, яку викликали до дошки — Про хімічні властивості водню і, зокрема, про вельмишановного водневого йона! Дуже цікаво! — І весело розсміялась.

— А наш приятель, мабуть, уже спочиває в землі, — сказав Абакум.

Він дивився на білу хмаринку і мружив очі.

— Мабуть, — відповіла тихо Ірина. Вона нахилилась і зірвала билинку. — Я пішла б на його похорон, але сьогодні прокинулась із страшенним головним болем. Дуже шкода.

— Чого шкода, що голова болить чи Венцеслава? — спитав Абакум.

— З мертвими не жартують, — промовила Ірина ї приклала палець до його губів.

Абакум подивився на неї: над її верхньою губою виступили краплинки поту.

Якийсь час обоє мовчали.

— Ірино, — почав, нарешті, Абакум. — Які твої плани на майбутнє? Про що ти, наприклад, мрієш?

Він узяв її руку і почав гратися пальцями.

— Мої мрії дуже скромні, — відповіла Ірина. Вона перевела дух, витерла піт над верхньою губою і труснула головою. Очі її знову засяяли. — Власне, у мене одна мрія — ні від кого не залежати.

— Це дуже загально, — усміхнувся Абакум.

Вона знову зірвала билинку й замислилась.

— Що значить — ні від кого не залежати?

— Дуже багато значить. — Ірина важко зітхнула. — Вступлю в аспірантуру, і далі мій шлях у житті залежатиме тільки від мене самої.

Вітер погнав хмаринку на схід.

— Ірино, — спитав Абакум, — чому в тебе рука волога і холодна?

— Мабуть, від головного болю, — здригнулась Ірина і висмикнула руку. Вона схилилась над ним, і він відчув її дихання на своїх губах. Тепер Абакум міг її обнімати, цілувати, але руки його, мов переламані, нерухомо лежали на траві. Від того бажання не лишилось і сліду. І тільки жаль відчував він у своїх грудях, болісний і тяжкий, — більше нічого.

— Ти сьогодні схожий на збірник запитань, — осміхнулась Ірина. — Дозволь і мені поставити тобі питання: чия це машина?

— Музейна, — відповів Абакум.

Вона ще нижче схилилась до нього:

— Хочеш, поїдемо кудись за місто?

— Я тому й приїхав до тебе.

Вона огляділась і швидко поцілувала його в губи. Потім різко підвелась і побігла в будинок одягатись.

Коли Ірина вийшла, Абакум уже сидів за рулем. Вона переодягнулась у все біле: біла вуалетка, біле жоржетове плаття, білі босоніжки, відкриті спереду.

Губи в Ірини були яскраво підведені червоною помадою.

«Що ж, досить поки що й губної помади», — подумав Абакум, люб'язно відчинивши перед нею дверцята. Її біле плаття навіяло на нього ще більший сум.

Абакум повів машину в напрямі Орханійського шосе. Як тільки вони переїхали міст над річкою Іскир, він збільшив газ і стрілка спідометра захиталась проти цифри 90. Абакум знав, що не можна гаяти часу, але все-таки вирішив не збільшувати швидкості: будь-яка поспішність була зайвою. В ту мить, коли він виїхав з вулиці Брод, щоб перетнути шосе на Пловдив, йому здалося, що за ними рушила синя «Волга». І справді, вона їхала слідом за ними, тримаючись на певній відстані і не відстаючи од них. «Якщо й синя «Волга» перейде на 90, то справа ясна», — подумав Абакум і натиснув педаль. «Волга» відстала.

Абакум звернувся до своєї супутниці:

— Добре?

Але Ірина, мабуть, не чула його. Вона сиділа мовчки, заплющивши очі.

«Якби вона знала, що поїхала на любовну прогулянку із своїм катом!» — похмуро осміхнувся в думці Абакум.

Він глянув у зовнішнє дзеркальце, і брови його насупились — з глибини опуклого скла за ними мчала синя «Волга».

Абакум відпустив педаль газу. Село Іорданкино було вже позаду, і вони під'їжджали до водопровідної колонки-пам'ятника, спорудженого на честь загиблих партизанів. Порівнявшись з майданчиком перед меморіальною дошкою, Абакум звернув ліворуч і різко загальмував.

— Де ми? — спитала Ірина.

Вона здивовано оглядалась, немов щойно прокинулась від глибокого сну.

– Вийди з машини, глянь навколо і зрозумієш, — холодно відповів Абакум.

Лише кілька хвилин тому він жалів її, та як тільки помітив синю «Волгу», що переслідувала його, мов хорт, в душі відчув якийсь раптовий холод. Перед тим як загальмувати, Абакум скоса глянув на супутницю і побачив її руку біля свого коліна. «Ця рука могла б і мені підсипати ціанистого калію», — подумав він і повернув руль ліворуч.

— Та що тут цікавого, — засміялась Ірина. — Гори, асфальт, колонка і єдина гарна альтанка.

— І пам'ять про героїв, — сказав Абакум.

Вона знизала плечима і повернулась спиною до меморіальної дошки. Потім позіхнула і, розпроставши руки, спитала:

— Ми затримаємося тут?

У цю мить під'їхала синя «Волга». З-за руля виліз приземкуватий круглолиций чоловік, лисий і клаповухий. На ньому була коричнева вельветова куртка, тіснувата для його широких кремезних плечей. На носі блищали темні окуляри від сонця.

Грюкнувши дверцятами, він сплюнув під ноги і твердою ходою попрямував до колонки. На Ірину чоловік не звернув ніякої уваги, але Абакум помітив, як він ковзнув очима по її обличчю. Нахилившись до крана, чоловік напився води. Потім довго полоскав рот і відпльовувався.

В цей час на дорозі від Софії з'явився мотоцикліст. Коли він промчав повз колонку і зник за поворотом, показався навантажений бочками грузовик. Він теж проїхав мимо, сповнивши повітря