Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

Десь близько одинадцятої години лікар почав позіхати, а трохи згодом сперся ліктем на стіл і опустив голову.

Гості попрощались і тихенько вийшли.

Світив місяць. Анастасій і Чавова простували попереду й жваво розмовляли про фасціольоз та овець. Ірина мовчала. В Абакума теж не було настрою. Йому чомусь не сподобалось, що Ірина люб'язно поводилась із своїм начальником. Та коли вони розлучались, Теофілова ледве кивнула головою Анастасію, а йому ласкаво всміхнулась якоюсь винуватою і сумною усмішкою. Була тиха і ясна ніч.

Ірина працювала секретаркою відділу «Ліки та постачання» і посилено готувалась до конкурсних екзаменів в аспірантуру при університеті, що мали відбутися восени.

Було щось дивне, суперечливе і в житті, і в поведінці молодої жінки. І Абакум не міг не помітити цього. Коли вона бувала разом з Тошковим поза роботою, то всіляко старалась догодити йому, зносила грубі жарти лікаря, подовгу залишала свою руку в його руці і багато сміялась. А коли лишалась на самоті з Абакумом і випадково заходила мова про начальника, Ірина здригалась, і в її очах спалахували злі вогники.

З Венцеславом вона поводилась жорстоко і всіляко шукала приводу, щоб принизити і висміяти його, особливо в присутності інших. Бідолаха дуже мало читав у своєму житті, і Теофілова дратувала його: «Венцеславе, що ти думаєш про Бернарда Шоу? Видатний французький письменник, так же?» І, почекавши, поки він ствердно кивне головою, питала: «А ти читав його роман «Три мушкетери»?» — «Здається, колись читав», — мимрив Венцеслав. Вона весело, до сліз сміялась.

Але траплялось, що після роботи Ірина брала Венцеслава під руку і вела на прогулянку. Вони сідали в автобус і їхали на гору Вітошу або бродили по широких левадах біля Драгалевців.

Ірина ставала дедалі ніжнішою з Абакумом. Шептала ласкаві слова, схиляла голову йому на плече, даючи зрозуміти, що, коли він захоче її поцілувати, вона на опиратиметься. А він, хоч і поривався до неї, обмежувався платонічним приятелюванням, бо дав Тошкову слово честі не відбивати в нього коханої. Нелегкою була ця безглузда гра. Та Абакум, зціпивши зуби, грав, немов Сірано романтичних часів.

Якби Абакум піддав своєму звичайному аналізу лише кілька Ірининих слів або вчинків, то з'ясував би багато рис її характеру і багато чого в її житті стало б йому цілком зрозумілим. Не залишилося б і сліду від того «особливого», романтичного в ній. Тоді загадковість цієї жінки зникла б так само раптово, як раптово прийшло кохання.

Але Абакум не хотів ні досліджувати, ні аналізувати. Тепер небо було для нього ще блакитнішим, зірки ще яскравішими, інтегральні рівняння ще цікавішими. Тепер він частіше всміхався, схилившись над теракотовими черепками, і значно рідше засиджувався в своїй майстерні. Вирушаючи за місто і відчуваючи подув теплого вітру, Абакум не визначав і не уточнював його напрямку, як робив це ще зовсім недавно, а повертався до нього обличчям, заплющував очі і вслухався в його пісню.

Абакум ішов вулицею Брод. Чорні хмари вкрили небо, і на півночі часом спалахували блискавиці.

У цьому далекому кварталі, розташованому за парком, ніч здавалась ще темнішою. Будинки тут були здебільшого низькі, їх прикривала зелень садів, і світло з віконець ледве пробивалось крізь листя гіллястих дерев. Електричні стовпи стояли досить далеко один від одного, і їхні лампочки тьмяно світилися, розганяючи темряву лише за кілька кроків.

Завивав вітер, тихо поскрипували дерева. Там, де було ясно, тіні їх хитались по землі, утворюючи велетенське золотисто-чорне мереживо.

Підходячи до будинку, де жила Ірина, Абакум помітив легкову машину, яка стояла біля тротуару праворуч. Можливо, він не звернув би на машину уваги, коли б вона не стояла якраз проти подвір'я двоповерхового цегляного будинку, де жила Ірина.

Не було нікого ні за рулем, ні на задньому сидінні. Фари і світлові сигнали було вимкнуто, а стекла вікон — піднято. «Москвич» у короткочасних спалахах далеких блискавиць здавався лимонно-жовтим.

На нижньому поверсі двоповерхового будинку було дві кімнати. Одну займала Ірина, а друга, з кухонькою поруч, належала господарям — подружжю вчителів-пенсіонерів. Навряд чи до них приїхав би хтось у гості на «Москвичі». На верхньому поверсі жила Чавова і дві робітниці з «Текстильної слави». Дівчата працювали в нічну зміну. У жодному з вікон верхнього поверху не мерехтіло світло.

Унизу, на невеликій веранді, що виходила на схід, Ірина влаштувала собі літню спальню — серпневі ночі були душні, жінка воліла спати на свіжому повітрі. Це давало змогу непомітно проникнути в її кімнату з фасадної сторони. Вікно Ірининої кімнати виходило на захід, у той куток подвір'я, де росло багато зелені. До вікна простягла гілки стара крива шовковиця. Розрахунок був нескладний: оглянути в лупу носки босоніжок і встановити, чи є на них сліди подряпин. Та й червона помада потрібна була Абакумові, щоб порівняти її з двома плямами на склянці. Хто знає, може, він знайде й інший корисний для слідства матеріал. У такій кімнаті, як ця, несподіванки можливі.

Проте в глибині душі Захов хотів, щоб не було подряпин на носках босоніжок і щоб колір губної помади не збігся з кольором двох плям на склянці. Вперше в житті він зрадів би, якби його гіпотеза виявилася помилковою.

Однак у цьому будинку є хтось сторонній. Те, що він у Ірини, не викликає сумніву.

Абакум почекав чергового спалаху блискавиці, щоб розглядіти номер машини. Потім нахилився, швидко відгвинтив вентиль з лівого переднього колеса і засунув ковпачок у кишеню. Свист стисненого повітря потонув у шумі вітру. Обійшовши машину, Абакум навпомацки дістав з портфеля пляшечку і оббризкав спеціальною рідиною задні шини.

Ці запобіжні заходи були дуже потрібні.

Потім Абакум перебіг тротуар, нахилився біля низенького паркана, щоб перечекати черговий спалах блискавиці, і, коли все знову потонуло в густій темряві, безшумно перестрибнув на той бік у заросле травою подвір'я. Лише кілька кроків відділяло його од стовбура