Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

Абакум помовчав.

— Принесли матеріали про Світозара Подгорова?

Лейтенант вийняв з бумажника складений удвоє папірець і подав Абакумові. Рука його здригнулась.

Захов узяв папірець і похитав головою.

— Слід загартовувати свої нерви, — сказав він, іронічно посміхаючись. — Можливо, вам доведеться зустрічатись на своєму шляху і не з такими речами. Слово «людина» звучить справді красиво, але красу знайдеш не у всіх людей. Ви дізнались, чи живе хтось з Подгоровим у його квартирі?

— Він відправив свою дружину на курорт у Варну і тепер живе сам.

Захов подивився на годинник.

— Сходіть до полковника Ванова і скажіть, що я дуже, прошу викликати Подгорова і затримати його до десятої години. Нехай, наприклад, виїдуть за місто. Це найкраще. Інформуйте мене про все по телефону.

Лейтенант підвівся.

— І ні на мить не випускайте з поля зору будинку з альпійською покрівлею. Повідомляйте про кожен крок інспектора Прокопія Недялкова. Цієї ночі або завтра він виїде з міста. Дуже прошу одразу ж сповістити мене! І ще: попросіть полковника Ванова, щоб він дав у моє розпорядження легкову машину з рацією.

Абакум вийняв із сейфа картку і подав її лейтенантові.

— Це мій кодовий знак. Раджу вам не залишати будинку Держбезпеки цієї ночі і завтра вдень. Нас чекає багато несподіванок. Робота буде напружена. — Захов невесело всміхнувся і подав руку.

Коли лейтенант вийшов, Абакум швидко переодягнувся, сів у крісло і заплющив очі.

Через півгодини лейтенант Марков подзвонив йому по телефону:

— Все зроблено. На тому місці до десятої години не буде нікого. Все інше я організую.

— Бажаю успіху! — сказав Абакум і поклав трубку.

Він вийшов, узявши з собою потертий шкіряний портфель.

Вечір був тихий. Повівав теплий вітрець. Вулиці блищали в світлі нічних вогнів.

Підійшовши до будинку, що цікавив його, Абакум оглядівся і швидко відчинив двостулкові зовнішні двері. В під'їзді не було нікого. Захов піднявся по східцях і зупинився на площадці другого поверху. На дверях, пофарбованих у шоколадний колір, виблискувала бронзова табличка:

«Світозар Подгоров»

Абакум вийняв з кишені піджака універсальну відмичку і відімкнув секретний замок.

Ковзнувши за двері, засвітив ліхтарик. Сніп синього світла розсіяв пітьму. Пройшовши вестибюль, стіни якого були облицьовані червоним деревом і довгастими дзеркалами, Абакум опинився в круглому залі з куполоподібною ліпною стелею і мармуровою підлогою. Серед залу, в басейні, викладеному різноколірними плитками, де гралося кілька червоних рибок, дзюркотів маленький фонтанчик. Звідси в кімнати вело троє дверей, завішених червоними плюшевими портьєрами.

Абакум відчинив одні і задоволено всміхнувся: він одразу ж попав у кабінет Подгорова. Вся обстановка кабінету складалась з розкішного темно-червоного письмового стола в стилі барокко і стільця з високою, красиво вигнутою спинкою. На стіні висіли дві картини в легких художніх рамках. Абакум присвітив ліхтариком. Це були кольорові репродукції з творів Ренуара — «Квіти в мідній посудині» і «Після купання». Єдина шухляда стола була не замкнута, але в ній лежали всякі дрібнички — кілька олівців, чистий блокнот, стояла пляшечка зеленого чорнила для авторучки.

Абакум відгорнув килим — паркет всюди був однаково гладенький. Обстукав стіни, але ніде не виявив порожнини. Відчув, як кров прилила до голови і б'є в скроні: коли невдача, залишиться нез'ясованим дуже важливе питання.

Захов знову підніс ліхтарик до стіни. Картина «Квіти в мідній посудині» висіла рівно, але друга зсунулася вправо — постать голої дівчини була трохи нахилена. Абакум став на стілець, підстеливши свою носову хусточку, і зняв картину з гака. У картині він не виявив подвійної «підкладки», та й не схоже було на те, щоб хтось коли-небудь виймав цвяшки, які притискали картон до скла. Їх було забито глибоко, і на головках Абакум не помітив слідів обценьок.

І все-таки до цієї картини хтось доторкався, причому зовсім недавно. Абакум підніс ліхтарик майже впритул до стіни — і рука його здригнулась, як від уколу. Так ось у чому справа! Це був по суті не гачок, а тоненький ключик із спиляною головкою. Абакум повернув його, потім потягнув на себе — і з стіни несподівано з'явився висувний залізний ящичок. Він був так щільно припасований, що на зеленій стіні не було помітно ніякого сліду.

В ящичку лежала книга в оправі, а на ній — фотокартка. Глянувши на знімок, Абакум насупив брови і швидко засунув його в портфель. Ці відвідини без запрошення увінчались блискучим успіхом. Але як попала сюди ця книга? На титульному аркуші стояло: Іван Вазов «Під ігом». На книзі не було автографа, і в світ вона вийшла зовсім недавно, щоб становити якусь бібліографічну цінність.

Захов почав швидко перегортати книгу, уважно стежачи за нумерацією сторінок. Коли дійшов до 35-ї сторінки, по його губах проповзла ледве помітна переможна усмішка. Навпроти цифри 35 було виведено два нулі, а під ними — недбало написано «Вазови». Без сумніву, це був ключ шифру!

Абакум поклав книгу назад і розставив у кабінеті все так, як було.

Наближалась дев'ята година, коли він вийшов на вулицю.

Перекусивши в ресторані, Абакум о десятій годині знову ввійшов у свою кімнату. Поклав деякі речі в чемодан, погасив світло і, не роздягаючись, приліг на канапу.

Поринаючи в напівзабуття, яке туманило його стомлений мозок, він раптом почув різкий телефонний дзвінок.

Машина з інспектором виїхала за межі міста десять хвилин тому, — повідомив лейтенант Марков, і в його голосі вчувались якісь урочисті і водночас тривожні нотки. — Мчить на великій швидкості у напрямі Пазарджика!

— Гаразд, — сказав Абакум і позіхнув. — Це дуже добре. Тепер слухайте! По-перше, пришліть мені негайно машину. По-друге, попередьте всі наші служби між Софією і Пловдивом. Довідуйтесь по телефону про те, де тепер інспектор, а зі мною підтримуйте зв'язок по радіо. Запам'ятали?