Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

І хоч мотоцикліст був у шкіряній тужурці і шкіряному кашкеті, Абакум одразу пізнав лейтенанта Маркова. Той, зійшовши з мотоцикла, відвів його майже на узбіччя дороги, вибрав тінисте місце і простягнувся на траві.

Чоловік у вельветовій куртці повернувся до своєї «Волги», підняв капот і почав зосереджено оглядати мотор. Потім узяв гайковий ключ і заходився натягати пас вентилятора.

«Цей неначе кмітливіший за лейтенанта», — посміхнувся у думці Абакум.

Ірина, яка досі стояла мов скам'яніла, нарешті ворухнула головою і вдихнула повітря на повні груди. Її обличчя здавалось білішим за вуалетку на голові. Опустивши плечі, вона, мов загіпнотизована, дивилась на синю «Волгу».

Абакум злегка доторкнувся до її плеча.

— Тобі погано?

— Знову цей головний біль, — тихо відповіла Ірина. Абакум побіг до машини і повернувся з склянкою води.

— Випий, — попросив він, люб'язно підносячи їй склянку, — ця джерельна вода освіжає. Я навмисно привіз тебе сюди, щоб ти її покуштувала. Подобається тобі?

— Дуже, — прошепотіла Ірина. — Дякую.

Абакум узяв її за талію.

— Треба повертатись. Уже четверта година, а о п'ятій у мене зустріч у музеї з головою археологічної секції академії. Іншим разом я повезу тебе ще далі.

— Куди? — спитала вона, заглядаючи йому в обличчя.

— Дуже далеко, — відповів він і одвів очі вбік.

Коли Абакум розвертав машину, чоловік у вельветовій куртці все ще натягав пас вентилятора.

Синя «Волга» тільки раз промайнула в дзеркальці, потім стала менша за жука і зникла зовсім.

Отже, все розвивалось за заздалегідь накресленим планом. Що Ірина Теофілова і «невідома» з альбома одна й та сама особа, Абакум не мав сумніву. Однак потрібен був «наочний» доказ, і для цього Захов вирішив востаннє все перевірити.

Абакум поставив перед собою обидві склянки і відчув, немов щось застряло в горлі. Руки в нього похололи і спітніли.

Він довго протирав ватою найбільшу лупу. Потім запалив цигарку і кілька разів підряд затягнувся.

Плями на обох склянках мали однаковісінький колір. Вони були одного розміру, а лінії кровоносних судин точно збіглися. На обох плямах було по одному ледве помітному стовщенню розміром з сочевичину.

Абакум відклав. лупу, сперся на спинку стільця і заплющив очі.

Знав, що плями збіжаться, і все-таки..

Так він просидів кілька хвилин, а коли підвівся, складки біля його рота стали неначе глибшими. Посмішка скривила його губи — вираз гіркоти, іронії і поблажливості.

Абакум відімкнув сейф і сховав туди склянки.

Потім надів халат і набив люльку тютюном. Узяв з етажерки перший том Всесвітньої історії, зручно влаштувався в широкому шкіряному кріслі і почав зосереджено читати.

Скісне проміння сонця на заході забарвило вікна в рожевий колір.

Лейтенант Марков приїхав через півгодини. Він був у тужурці, запорошений, обличчя розчервонілось від вітру. Абакум уступив йому місце в кріслі, примусив випити чарку коньяку, пригостив цигаркою. І тільки після цього спитав:

— Чоловік у коричневій куртці живе в будинку з альпійською покрівлею? Так?

Лейтенант мало не похлинувся коньяком.

— Тут нема нічого дивного, — всміхнувся Абакум. — Сьогодні ранком, о восьмій годині, я вийшов прогулятися і випадково пройшов повз будинок з двома соснами. Вчора ввечері лив дощ. Вулиця там не вимощена, а тротуар — просто земляний насип. Біля цієї самої зеленої хвіртки я помітив сліди, які тяглися з глибини подвір'я і вели до шосе. Я почав розглядати сліди, зрозуміло, не зупиняючись, і вони мені дещо розповіли. Тут ступав чоловік. Невелика нога, крок — не ширший за середній. Сліди — глибокі. Що це означає? Ви, певно, вже догадуєтесь: чоловік невисокий на зріст і досить огрядний. Відбитки його черевиків на розм'яклій землі було видно дуже чітко — загострені носки, видовжена підошва, звужений і високий вигин між підметкою і каблуком. Можете сказати, які чоловічі черевики відповідають цьому опису?

— Італійські, — весело засміявшись, відповів лейтенант.

— Саме так. Це не наш фасон, і його неважко пізнати. Приземкуватий, огрядний чоловік, який вийшов з подвір'я з двома соснами, був у італійських черевиках. Чоловік у вельветовій куртці — теж приземкуватий, огрядний і взутий в італійські черевики. Налити вам ще? Пийте, сьогодні ввечері вам більше не доведеться їздити на мотоциклі. Хто ж цей чоловік?

— Прокопій Альбертов Недялков, — почав лейтенант, ковтнувши коньяку. — Родом з міста Павлікені. Закінчив французький коледж у Софії. Вищу освіту здобув в Італії, де був стипендіатом католицької церкви. Там він спеціалізувався з лісництва. Був викладачем на агрономічному факультеті. А останні три роки — інспектор лісового господарства в Міністерстві землеробства. Той будинок з альпійською покрівлею — його власний. Тепер Недялков у відпустці, а його сім'я відпочиває в Павлікені. Батько Недялкова — католицький священик, пенсіонер. Інженер Прокопій Недялков — людина аполітична, за ним не помічено ніяких реакційних проявів, на роботі користується великим авторитетом.

Сьогодні він вийшов з дому о сьомій годині ранку. Через п'ятнадцять хвилин був на вулиці Самодівсько кладенче перед будинком 17, де в гаражі стоїть його машина. Рівно о восьмій годині машина інспектора стояла перед будинком, в якому живе власник кремового «Москвича», наш знайомий з учорашнього вечора. Недялков пробув у нього близько півгодини. Потім вони вийшли разом і сіли у «Волгу». Зупинились перед будинком Центру. Тут приятелі розлучилися. Прокопій Недялков повернувся додому, залишивши машину на вулиці, біля зеленого паркана. Рівно о п'ятнадцятій тридцять він поспішно вийшов з будинку, сів у «Волгу» і, взявши різкий старт, рушив до пловдивського шосе. Трохи не доїхавши до перехрестя, там, де кінчається вулиця Брод, зупинився і постояв, почекавши, поки ваша машина виїде на шосе.

— А ви, дізнавшись, що він поїхав слідом за мною, — посміхнувся Абакум, — організували «блискучу» погоню на двох мотоциклах. Дуже люб'язно з вашого боку.

— Ви ж казали, щоб я не випускав його з поля зору, — опустив голову лейтенант.