Коло смерті - Кріс Тведт

Я рушив до хутора. Було видно, що хтось тут усе-таки живе. Біля невеликої грядки валявся на землі садовий реманент, на столику під південною стіною хати стояли дві кавові філіжанки й переповнена попільничка. Збоку від сходів притулилася пластикова торбина з порожніми бляшанками з-під пива. Я глибоко вдихнув і постукав у двері. Ніхто не вийшов. Я трохи потинявся подвір'ям, не хотілося повертатись ні з чим, якщо вже дістався аж сюди. Двері стодоли стояли прочинені. Я зазирнув. Там було темно й порожньо, за винятком сяючого мотоцикла гарлі девідсона посередині приміщення.

Після сутінків стодоли яскраве сонце засліпило мене, змусило зажмуритися. Подвір'я переходив навскоси кіт, смугастий жовто-брунатний кіт з задертим хвостом, тигр в мініатюрі, спроквола переступав лапами, наче в сповільненому кінокадрі, почеберяв собі високою травою і зник за кутом будинку. Пішовши за ним, я почув слабкий відголос музики, якесь ритмічне гупання, яке важко було ідентифікувати. Попростував далі, звернув за наступний кут. Позаду будинку звуки чулися виразніше й упізнаваніше. Одне вікно прочинене на шпарку. Обережно, безгучно ступаючи в м'якій траві, я підійшов ближче, зазирнув до кімнати. У присмерку побачив жінку, яка, стоячи навколішки на ліжку, віддавалася любощам. Чоловік був міцної, кремезної статури, з довгим темним волоссям. Він тримав її руками за стегна, робив свою справу ритмічно й зосереджено, зігнувши голову й крекчучи від збудження. Білява жінка, хоч і невеличка порівняно з чоловіком, мала дуже пишні форми. Мені видно було, як розгойдувалися її повні груди. Очі заплющені, рот розтулений, нижня губа відвисла, вона тихо й монотонно постогнувала.

Ліжко незмовкно жалібно скрипіло. Якусь мить я, мимовільний підглядач, спостерігав за ними, гидливо й заворожено водночас. Раптом жінка розплющила очі й глянула просто на мене. Я здригнувся, сподіваючись її вереску, але вона не скрикнула, лише вчепилася у мене ніби невидющим поглядом.

Я вернувся на подвір'я, сів на штабель дров під стодолою. Пахло живицею і свіжою деревиною. Я стулив повіки, гріючись на сонці. Минуло чимало часу, аж хряснули двері. Розплющивши очі, я побачив на сходах чоловіка з чорним волоссям, голим до пояса.

— Хто ти, з біса, такий? — запитав він.

— Мортен Олешер?

— А хто питає? Хто ти такий?

Чоловік рушив через подвір'я до мене. Був хоч він і високий нівроку, але наїв добряче сала — живіт, як барило. Груди й передпліччя драглисто дрижали в такт ході. Він сунув, зсутуливши плечі, важкою, клишоногою ступою. Однак під товщею сала вгадувалися м'язи, долоні мав огрубілі й широкі, мов лопати. Я підвівся.

— Хто ти? — повторив він, а тоді впізнав мене. — Бренне? Адвокат Бренне? Що ти тут загубив?

Тепер, зблизька, я теж його впізнав. Колись, давно, я представляв у суді байкерський клуб, членом якого він був. Важко за багато років згадати зовнішність одного з байкерів. У моїй уяві всі вони були схожі між собою, як дві краплі води: кремезні, немиті чоловіки, зовсім не до місця в адвокатській конторі, трохи розгублені й незграбні в чужому для них середовищі, немов слони в юридичній посудній крамниці. Ніяковість змушувала їх до ще більш нарочитої брутальності й вайлуватості. Але я згадав його. Чи то він щось тоді бовкнув, чи якось інакше привернув до себе увагу, але я впізнав важке обличчя з глибоко посадженими під грізним, навислим чолом очима, з замалим ротом і занадто товстими щоками.

— Привіт, Мортене, я б хотів порозмовляти.

— Не маю бажання розмовляти з тобою! — гаркнув Мортен Олешер. — Забирайся з моєї приватної власності!

Я пропустив його слова повз вуха.

— Скільки тобі заплатили за побиття Ґерд Ґарсгол? Яка такса передбачена за каліцтво немолодої жінки? Десять тисяч? П'ять? Навряд чи більше. Світ повний одурілих наркуш, готових на все за дрібняки. І не треба супермена, єдина умова для кандидата — відсутність нормального емоційного життя.

Мортен став переді мною червоний, як буряк.

— Що це ти, в біса, верзеш? Хочеш сказати, що я ненормальний?!

Мортен Олешер не відзначався високим інтелектом.

— Скільки тобі дали, Мортене? Тобі ж нічого за це не буде, якщо скажеш мені? Ти ж зізнався, що побив ту жінку. Скільки тобі заплатили?

Я говорив гострим, владним тоном. Його очі забігали, і на мить мені здалося, що ось зараз він усе розповість. Натомість Мортен ще більше побагровів на обличчі.

— Забирайся звідси! — рявкнув він.

— А як щодо наклепу на мене, Мортене? — не відступав я. — Тобі додатково дали на лапу за оббріхування чи ця послуга входила в оплату? Сам шпигував за мною того вечора чи Грек повідомив тобі, у що я був одягнений?

Мортен похитав головою.

— Ні! Не там копаєш…

Щось було неймовірно провокаційне в цьому дебелому, немитому чолов'язі, який заввиграшки міг зруйнувати моє життя безглуздою, примітивною брехнею. То була людина без моралі, з єдиним талантом — залякувати й калічити інших людей, та все ж поліція повірила йому, а не мені, і запроторила мене за ґрати. Я дивився на нього, на його малий рот, який попри огрядність надавав йому обличчю дитинячого, трохи навіть ображеного виразу; на його порожні, мерхлі очі, позбавлені будь-яких ознак інтелекту, зате з якимсь тваринним підступним полиском, і раптом зірвався.

— Чому ти брешеш? Я знаю і ти знаєш, усе, що