Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

— Ти схожа на морську зірку.

Оскар підштовхує мене легенько веслом байдарки. Я лежу у воді, розкинулася на спині, заплющила очі від сонячного сяйва. Він повільно крутить мене веслом. Блакить сяє наді мною й піді мною, тепла, мов у ванні, вода виблискує, стікаючи по розпеченій шкірі — то Оскар хлюпнув на мене.

— Я почуваюся, як морська зірка.

Вірний своєму слову, Оскар провів зі мною весь цей день. Зазвичай я не дуже привітна до таких самовпевнених незнайомців, але щось у мені вирішило чинити не так, як зазвичай. Він у Таїланді на кілька місяців довше, ніж я: вирішив на певний час залишитись у Ко Ліпе, а його супутники повернулися додому, до Великої Британії. Урешті, це пояснює походження його засмаги — як у місцевого.

— А ти її колись куштувала? Їх на променаді продають на паличках, мов чупа-чупси.

Я, вражена, розплющую очі. Він регоче.

— Дуже смішно.

Він розвалився в човні, сперся підборіддям на руку, дивиться на мене, перебирає кінчиками пальців у воді. Я бризкаю на нього — краплини мерехтять на прямому носі. Визнаю: чоловік до біса вродливий, класична краса, статуя античного бога. Він упевнено випромінює ауру багатства, фатальності й галантності. Знаю, знаю. Хто зараз такі слова вживає? Хіба що я — після дня в гамаку в компанії «Великого Ґетсбі» та місцевого пива. Щось таки є в тому, щоб пожити в іншому місці, побути кимось іншим — ким завгодно.

— Можна запросити тебе сьогодні на вечерю?

Я опускаю голову назад у воду, знов заплющую очі, лежу на воді.

— Якщо в меню не буде морської зірки.

— Гадаю, це пообіцяти я можу.

Перевертаюся на живіт, пливу кілька змахів до байдарки, мокрими пальцями чіпляюся за борт. Його обличчя за кілька дюймів від мого. Пропоную:

— Давай не будемо робити інших обіцянок.

Він спрямовує на мене такий самий розгублений погляд, який мав уранці в кафе, потім нахиляється й злегка торкається мене своїми теплими, солоними від морської води губами.

— Ти подобаєшся мені, Морська Зірко. Ти цікава.

13 жовтня

Лорі

Оскар Оґілві-Блек. Ласий шматок, правда? Не думаю, що за нормального перебігу подій наші шляхи в Лондоні мали б шанс перетнутися. Але тут, у Таїланді, у цій грі правил не існує. Він каже мені, що він банкір, та не тхір, а я йому зізнаюся у своїх надіях знайти перший часопис, що відкриє для мене шлях до журналістики. Маю визнати: коли ми саме зустрілися, я поставилася до нього з осудом. Але під шаром зовнішньої розкоші він кумедний, сповнений самоіронії. Коли він дивиться на мене, доброта в його очах сповнює мене теплом.

— Але ж ти не збираєшся стати такою собі королевою пліткарської колонки, правда?

Я хапаю повітря, прикидаючись ображеною, потім зітхаю, трохи легковажно, бо пальці його переплетені з моїми, і ми йдемо прохолодним піском пляжу після вечері.

— Я що, схожа на тих базік, які обговорюють найгірше чи найкраще вбрання знаменитостей?

Він оглядає мої обрізані джинсові шорти та чорну жилетку, потім лимонні бретельки від купальника на шиї.

— М-м-м-м, мабуть, що ні, — сміється.

— Нахаба, ти ледь одягнений! — Я піднімаю брову, бо він дуже смішний у порваних шортах та шльопанцях.

Ми сміємося, наближаючись до моєї хижки, я скидаю туфлі на ґанку.

— Пива?

Він киває. Взуття залишає надворі, поруч із моїм, потім падає на мій величезний диван-мішок, закидає руки за голову.

— Будь як удома, — падаю коло нього з холодним пивом.

— Ти певна щодо цього? — питає він, перекочуючись на бік, спираючись на лікоть і дивлячись на мене.

— А що? Що б ти таке утнув, якби був удома?

Він підводиться та стягує футболку через голову, залишається в самих шортах. Його шкіра в місячному сяйві набуває відтінку кокосової шкаралупи.

— Я б влаштувався ще зручніше.

Хотіла покепкувати й додати: «Та не забувайся, що в гостях», — але потім, наслідуючи його, скидаю жилетку. А чому ні? Оскар утілює все, чого немає в моєму житті: безтурботність і простоту.

— Я теж.

Він протягує мені руку, щоб я влаштувалася коло нього. Я підсуваюся, його тіло тепле й живе. Я почуваюся вільною, як маленька яскрава рожева пташка — вони кружляють на світанку над моєю хижкою.

За вікном видно чорні веретена видовжених човнів, прив’язаних до берега в очікуванні ранку, чорнильне небо всипане міріадами діамантових зірок.

— Не пригадую, коли мені востаннє було так спокійно.

Оскар довго п’є, потім відставляє пляшку на підлогу, лише тоді відповідає.

— Мабуть, я мав би образитися. Я сподівався, що ти будеш страшенно збуджена.

Я тихенько сміюся, уткнувшись у його груди, підіймаюся трохи, щоб подивитися на нього.

— Гадаю, могла б.

Одна його рука все ще закинута за голову. Друга ковзнула вздовж моєї шиї, легенько тягне за шнурки топа бікіні. Тканина падає, коли Оскар відпускає шнурок. Він дивиться мені в очі, а рукою веде далі, між лопатками, завершуючи розпочате.

— Тепер я таки страшенно збуджений, — каже він, проводячи кінчиком пальця від заглиблення між ключицями до ґудзика на моїх шортах.

Він дивиться на мої оголені груди, важко дихає. Вітерець торкає дзвіночок, що висить на кутку моєї хижки, той злегка гойдається, дзвінкі трубочки м’яко поблискують, я втискаюся спиною в розлогий диванчик, а він наближає розкриті губи до мого пупка, і я відчуваю жар його вуст. Боже. Мов восьминіг, розпрямляється пружиною в мені болюче пристрасне бажання, його щупальця стрімко течуть по кінцівках, важчають у животі, проникають у груди, а я занурюю руки в густе волосся чоловіка та притягую до себе. Ніколи не думала, що зможу відчувати це з кимось, окрім Джека, але тут і зараз щось поруч із Оскаром звільнило мене.

Він торкається ґудзика на моїх шортах, здіймає голову, дивиться на мене перед тим, як продовжити далі. Я відчуваю полегшення від того, що він такий. Його дихання важке, очі благають мене не зупиняти його, але я знаю: він спинився б, якби я його попросила, і цього мені достатньо.

— У тебе є презерватив? — шепочу я, куйовдячи його волосся, благаючи небо, щоб він відповів ствердно.

Він рухається наді мною, його груди над моїми, його цілунки такі повільні й