Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

— Жодній живій душі, — нагадує він тихенько, відчиняючи дверцята й ставлячи мої сумки до салону.

— Навіть рибкам в акваріумі, — шепочу я, всідаючись в авто. Не всміхаюся, щоб якось полегшити цей вираз. Бо це геть не смішно.

Він простягає водієві банкноту.

— Завезіть її додому цілою й неушкодженою, — каже він. Очі його ще кілька довгих секунд дивляться в мої очі, і він зачиняє дверцята. Я пригадую, як тоді, минулого разу, я дивилася на нього, а він зникав у ночі. Зараз усе не так. Я знаю, хто він, знаю його смак і на якусь мить прагну відчинити дверцята таксі, зупинити історію, не дати їй повторитися.

Я так не зроблю. Звісно, не зроблю. Попри цю завірюху, ніби з чарівної казки, але ж це не Нарнія. Це Лондон, реальне життя, де серце отримує удари й синці, де його кóпають і розбивають, але воно все одно якось продовжує битися. Я дивлюся, як він віддаляється, коли таксі обережно рушає крізь заметіль, — руки глибоко в кишенях, плечі — назустріч вітру. Я притискаю лоба до холодного скла, ми повертаємо за ріг, моє серце й сумління важкими каменями лежать у грудях.

Краще б я тебе ніколи не бачила, Джеку О’Маро.

2011

Новорічні обітниці

Не впевнена, чи варто мені це записувати, бо раптом хтось знайде, наприклад, акваріумна рибка.

1. Я присягаюся більше ніколи в житті не цілуватися з хлопцем моєї найкращої подруги. Направду, жодної грішної думки про нього собі не дозволю.

2. Складаю всі мої неплатонічні думки про Джека О’Мару до скриньки, запечатую її яскраво-жовтими наклейками з написом «токсично» та засуваю в найвіддаленіший куток своєї свідомості.

1 січня

Джек

— З новим роком, русалонько.

Сара сміється, а я притягаю її до себе.

— Вибач, — шепочу їй у волосся. Мовчки присягаюся собі в цьому році не цілувати нікого, окрім Сари.

— За що? — вона звузила очі, уперлася мені в груди витягнутою рукою.

Чорт.

— Я вчора часнику наївся. Бог знає, як ти цей сморід витримуєш, а я його чую кожного разу, як позіхаю.

Вигляд у неї дещо задоволений, дещо спантеличений. Добре, що ми з нею допилися до нестями, бо саме з такими коментарями можна втрапити в справжню халепу. Чесно кажучи, мені здається, що правда намагається сама вислизнути з мене назовні. Я, мов прострелений з автомата бензобак, — можу вибухнути щомиті.

Лорі

«З НР, Лу! Люблю тебе!»

Я проводжу кінчиками пальців по літерах Сариного повідомлення, лежачи в ліжку. Новому року виповнилося лише дві години, але нічого. Я цілувалася з Джеком минулого, а не цього року. Цей — чиста сторінка.

«І я тебе теж, Сар, багато не пий! З НР, цьом».

Тисну «відправити» й вимикаю телефон. Лежу в темряві, дивлячись на стелю. Дякую батькам, що не поспішали переробити мою кімнату в кабінет чи не звільнили її, коли я поїхала до універу. Вона майже така, якою я її лишила, — своя, затишна, спокійна. Я не з тих, хто чіпляє на стіни постери, але книжки мого дитинства вишикувалися на полиці над письмовим столом, а бузкова сукня з випускного досі висить у шафі. Я навіть не можу висловити, наскільки все це зараз для мене цінне. Тут почуваєшся, ніби зайшов до машини часу або до рятівного ТАРДІСа. Цікаво, куди б я полетіла на власному ТАРДІСі? Відповідь мені відома. Назад, у 21 грудня 2008 року. Я б змусила себе пропустити цей клятий автобус. І ніколи не побачила б Джека О’Мару до того, як нас познайомить Сара. Тоді все було б гаразд. Я й на мить не припускала б думки, що мені дозволена ця розкіш: мати до нього почуття, які бодай трохи відрізняються від платонічних. Я б не валялася зараз тут, відчуваючи себе так ницо. Я могла ще якось розібратися з усім самотужки — до того цілунку. Я боролася зі своєю пристрастю, почувалася через це паскудною подругою, але залишалася на правильному боці межі.

Зараз я вчинила нечуване. Навіть не намагаюся виправдатися сама перед собою. Я не бачилася ані з Сарою, ані з Джеком після того дня в Лондоні. Знаю, він заприсягнувся мені зберігати таємницю, але не мав права просити мене про те саме. Я його не звинувачую: нам нести цей тягар нарівно. І я не знаю, чи правильно було б розповісти все Сарі. А може, це лише допоможе мені почуватися краще, а їй від цього стане гірше. Я втрачу її. Я надто добре це знаю. Вона, мабуть, і Джека тоді покине. Ніхто від цього не виграє. Мене турбує не те, що він, можливо, бабій-дурисвіт і фліртує направо й наліво за її спиною. Було б воно так, я розповіла б їй усе без вагань. Можливо, я сама собі в очі свічу, але відчуваю: сталося дещо дуже особисте — кілька хвилин божевілля, які важким тягарем лягли на сумління нас обох.

Я не розповім їй. Я дала собі обіцянку замовкнути назавжди про свої почуття до Джека О’Мари, і ніколи в житті обіцянка не була для мене такою важливою.

28 січня

Джек

Сара спить, Лорі допізна на роботі в готелі, а я сиджу за кухонним столом, п’ю нерозбавлену горілку о пів на третю ночі. Ніколи пияком не був, але раптом побачив переваги цього способу життя. Уже кілька тижнів минуло з того дня, як я поцілував Лорі. Тижнів. І я геть не впорався зі спробою вдати, що цього не сталося. Буквально щоразу, коли дивлюся на Сару, я гадаю, чи не варто зізнатися їй. Кожного. Божого. Дня. Я прокручую й прокручую все це в голові, намагаючись точно визначити той момент, коли я зрадив. Може, тоді, коли покликав Лорі на пиво? Обійняв її, коли вона плакала? Або давно, саме тоді, коли Сара познайомила нас і ми обоє вирішили не згадувати нашу першу зустріч? Звісно, ми не були дійсно знайомі, але й незнайомцями не вважалися. Зараз я в цьому абсолютно впевнений. Легше було, коли я казав собі, мов Лорі не пам’ятає тих кількох хвилин на зупинці, але тепер