Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

я точно знаю: це неправда. Я точно знаю, що вона пам’ятає мене, і тому що вона пам’ятала мене цілих дванадцять місяців потому, знаю ще одне, дуже важливе. Очевидно, вона, як і я, несе в собі благословення й прокляття того дивовижного спогаду. Але певності в мене немає. Я ретельно розбираю весь той час, що ми провели разом, аналізую фрагменти пригаданих розмов, намагаючись побачити, чи не упустив якоїсь підводної течії. Не думаю, що вона приховує закоханість у мене, ні. До дідька. Я не настільки зарозумілий. Просто відчуваю, що дещо упустив.

Тобто це ж лише цілунок. Я не трахнув когось, так? Але я цілував Лорі — і це набагато гірше, ніж коли б я перетрахав цілий довбаний будинок розпусти. Вони всі для мене були б чужими, тими, що забудуть про все наступного ж дня. Лорі — не чужинка, я цілував її не через щось дурне, не через пусту хтивість. Але ж я цілував її й не тому, що намагався підбадьорити, не тому, що вона була така слабка й тендітна, а я мав заспокоїти й підтримати її. Я не такий шляхетний. Я цілував її, бо вона була такою до біса неземною під тим вуличним ліхтарем, з мерехтінням сніжинок на волоссі. Цілував, бо збрехав, що не бачив її в тому автобусі, тому що почувався, як покидьок. Цілував, бо потреба дізнатися, якими будуть її м’які вразливі вуста під моїми губами, валила мене з ніг, мов чортів швидкісний потяг. І тепер я знаю це. А краще б не знав, бо таке приголомшливе й глибоке відчуття забути неможливо.

«Будьмо добрими одне до одного щодо цього, — казав я їй після всього. — Цього не мало статися, і це не повинно нічого означати».

Серед усіх моїх висловлювань оце може бути визнане найдурнішим. Але що ще я міг сказати? Що я почуваюся, ніби цілував зоряний пил, і, звісно ж, пам’ятаю її в тому автобусі?

Я перехиляю чарку, наливаю ще. Недобре це. Треба поговорити з Лорі.

Лорі

Я знала, що неможливо завжди уникати Джека. Бог свідок, я б і хотіла, але це моє складне переплутане життя, і от я просто приходжу додому з нічної зміни, а він тут, у темряві, сидить у моїй кухні.

— А де Сара? — кажу, пропускаючи будь-які привітальні формули, бо я виснажена і втратила мистецтво говорити про незначущі речі.

— У ліжку, — він крутить у руках склянку — води чи горілки, не знаю.

— Тобі теж, мабуть, слід там бути? — Я кидаю погляд на кухонний годинник. Не дуже вдалий час для того, щоб пити на самоті, — третя ночі.

— Не міг заснути.

Я йому не дуже вірю. Це лише третій випадок, коли ми бачимося після того дня, як… Навіть подумки не хочу повторювати те, що ми робили, — і це вперше з того моменту, коли ми свідомо бачимося сам на сам. Він тре рукою неголене підборіддя: туди-назад — нервовий рух. Якби я мала щетину, то, мабуть, так само робила б.

Наливаю собі води.

— Я тоді йду спати.

Він хапає мене за зап’ясток, коли я минаю його.

— Прошу, Лорі. Мені треба поговорити з тобою.

Я хочу сказати йому, що це не допоможе, але короткий погляд у вічі пом’якшує моє рішення, тож я втомлено сідаю за стіл, дивлюся на його змарніле обличчя, зім’яту футболку.

— Так ось чому ти тут? Ти мене чекаєш?

Він не ображає мене брехнею.

— Я почуваюся повним лайном, Лорі. Я не знаю, як пройти крізь це.

Затискаю долонями склянку води. Не знаю, як йому зарадити. Що я маю сказати? Що колись стане легше? Банальне й навіть не зовсім правдиве. Чого ж він так робить, га? Він гадає, я краще вмію брехати, хоче, щоб поділилася досвідом? З того самого дня я знову й знову згадую нашу розмову. Джек не пам’ятає мене на тій зупинці. У нього про мене не було ніяких спогадів, поки Сара нас не познайомила. Нищівний факт. Бо місяці й роки я жила під знаком тієї миті. І, водночас, це дає мені волю, бо він ніби поставив печатку на резолюції: тепер я маю це відпустити. І саме це я намагаюся зробити з останніх сил.

— Це була жахлива помилка, Джеку, — шепочу я, не відриваючи погляду від своїх рук. — Переважно моя, ніж твоя. Якщо це тобі допоможе.

— До біса це, — каже він гостро, досить голосно, я навіть кидаю стурбований погляд на двері. — Не смій таке собі робити. Я — і лише я — повівся тут нечесно.

— Сара — моя найкраща подруга, — кажу я з притиском. — Вона мені як сестра. Яким би зрадником ти не почувався, повір, я стою на тій самій клятій лінії, разом з тобою, — випиваю ковток води. — Ми тут не провинами міряємось. Обоє винні.

Він замовкає та відпиває зі своєї склянки. Запах видає, що це не вода.

— Знаєш, Лорі, що найбільше я ненавиджу в тому всьому?

Не хочу, щоб він казав, бо ненавиджу те ж саме. Нам обом лише гірше стане від того зізнання.

— Ненавиджу, що не можу забути це, — мовить він. — Воно ж не мало нічого означати. Правда ж? — Яке щастя, що він не підіймає очей від чарки, коли говорить це, говорить надто емоційно. — А для тебе… для тебе це щось означало?

Його тихе, таке небезпечне питання повисає в повітрі, я збираюсь із силами. Якийсь час не можу на нього дивитися, бо він побачить на моєму обличчі правду. Я знаю, що маю робити. Два роки я брехала Сарі. Брехати Джекові зовсім не важко. Принаймні не повинно бути важко. Але болить. Просто нестерпно болить.

— Ну, слухай, — нарешті я зустрічаюся з ним очима, з його схвильованими, прекрасними очима. — Я була засмучена, дуже втомлена, а ти був такий добрий і милий, бо ти такий і є. Ми друзі, правда ж? — Я перериваюся, щоб ковтнути болючий клубок у горлі, він киває, притиснувши руки до рота, слухає мене. — Ми дуже-дуже добрі друзі, ми надто багато випили, було Різдво, ми по-дурному переплутали межі між дружбою та чимось іще. Але ж ми зупинилися, адже обоє знаємо, що це було жахливо, хоча це сталося — назад не повернеш. Що буде