Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

Я не можу цьому зарадити. У Таїланді все видавалося таким простим. Ми пізнавали одне одного, знімаючи з тіла той мінімальний одяг, який умістився в наплічнику. А тут, у тенетах звичайного життя, наші відмінності надто впадають в око. Я знову стала соціально безпомічною, а сьогодні навіть удвічі безпораднішою, а Оскар виявився людиною міста значно більшою мірою, ніж я собі уявляла.

— Ось ми й на місці, — він підводить мене до чорних лакованих парадних дверей елегантного таунхауза. — Не метушися, ми вже прийшли.

Я проковтую клубок у горлі, поки чекаємо біля парадних дверей. Сподіваюся, Оскаровій матері сподобається букетик білих зимових троянд, який я купила дорогою. Боже, а якщо в неї алергія? Ні, Оскар сказав би. Я нервово притупую ногою, нарешті двері відчиняються.

— Оскаре, любий, — Люсіль Оґілві-Блек, може, і не королівської крові, але щось є королівське в її ідеально укладеному прямому волоссі. Вона вся в чорному, і гострим контрастом — блискуча низка перлів навколо шиї.

— Мамо, це Лорел, — промовляє Оскар, коли закінчуються обійми.

Його рука підтримує мене зі спини, надає сміливості зробити крок уперед.

Згодом я зрозуміла: варто було більше уваги звернути на те, що Оскар відрекомендував мене як Лорел — не як Лорі.

Я демонструю свою найкращу вітальну усмішку, Люсіль приймає квіти, граційно киває. Вона не дуже схожа на Оскара, у ній зовсім немає його природного тепла. Я йду за ними до бездоганного передпокою, вішаю пальто, почуваюся незграбою. Я роблю Люсіль комплімент з приводу її чудового дому й одразу починаю хвилюватися, бо мій резерв світської бесіди на цьому вичерпаний.

Вона сервірує для нас чай у своїй офіційній вітальні; я не можу позбавитися відчуття, що прийшла на співбесіду для роботи, і в мене жодного шансу її отримати. Так, ніби школярка, що підробляє у вихідні, претендує на посаду менеджера.

— Чим займається ваш батько, Лорел?

— Він нещодавно вийшов на пенсію, — не хочу розповідати про його проблеми зі здоров’ям. — У нього клінінгова компанія, якою тепер керує мій брат Деріл. — Чи мені здається, чи Люсіль здригнулася. — Мама теж там працює, веде облікові книги.

Вираз обличчя Оскарової матері зрозумілий. Вона вважає нас купкою якихось двірників-браммі[14]. Я торкаюся кулона, намагаюся відновити впевненість у собі, гладжу пальцями фіолетовий камінчик. Мама з татом заснували свою компанію майже двадцять п’ять років тому, зараз у них понад п’ятдесят працівників. Усе одно таке відчуття, ніби я намагаюся виправдовувати свою родину. Що більше Люсіль Оґілві-Блек дивиться на мене поверх кінчика свого вишуканого носа, то менше я здатна справити на неї приємне враження.

За мить вона просить вибачення та виходить з кімнати. Не здивуюся, коли вона пішла ховати родинне срібло — на той випадок, коли я вирішу поцупити щось до своєї сумочки. Кришка рояля у віконній ніші заставлена фотографіями, і я не можу не помітити (можливо, тому, що його виставили наперед) велике фото Оскара з якоюсь блондинкою. Вони вбрані в лижні костюми, засмаглі, сміються в камеру. Я бачу в цьому фото те, чим воно насправді є: знак виклику, який кидає мені Оскарова мати. Ми говорили про його родину, коли були в Таїланді, — пізно вночі в моїй хижці на пляжі. Тому я, напевно, знаю більше, ніж хотілося б Люсіль. Я знаю, що батько Оскара був пройдисвітом, неробою й часом, за зачиненими дверима, прикладав кулака до своєї дружини-багатійки. Мені боліло серце, коли Оскар розповідав, як намагався захистити свою маму, якими близькими вони стали після розлучення батьків. Він був поруч із нею значно довше, ніж його старший брат, тож вони з мамою неймовірно тісно пов’язані. Я тоді була — і залишаюся — вражена його поведінкою, тим, що він — опора для матері. І наївно очікувала, що від неї віятиме материнським теплом. Я гадала, вона зрадіє, побачивши Оскара з кимось, хто робить його щасливим, але, здається, та вороже сприймає моє втручання. Можливо, вона відчує тепло до мене пізніше.

10 березня

Лорі

— Боже, як я скучив за тобою, Морська Зірко. Заходь і дозволь мені згрішити з тобою.

Нам тепер удається побачитися лише раз на кілька тижнів, бо я живу в мами й тата. Сто років тут не була. Оскар перетягує мене через поріг своєї квартири, забирає в мене сумку з речами на вихідні, кидає її, щоб перенести мене в обіймах. Так, ми перетворилися на коханців, які вигадують одне для одного кумедні прізвиська на кшталт «котик-зайчик» чи «манюній-солоденький».

Ми. Нарешті є «ми». І це чудово. Ніколи в житті я не почувалася такою бажаною, ніколи про мене так не дбали. Оскар не приховує, як я йому подобаюся. Він так на мене дивиться, що я завжди намагаюся оглянутися — чи не ховається за моїм плечем Дженніфер Лоренс.

— Дай пальто зняти! — Я сміюся, а він розстібує моє пальто й тягне його з мене.

— Я сподівався, що ти під ним будеш у чому мати народила.

Він хвильку мовчить, роздивляючись мої зручні джинси й теплий светр.

— Я про це думала, але таксиста шокувати не хотілося.

— Ти ж у Лондоні, забула? — він сміється. — Не в глушині, Лорі. Тут можна хоч рачки голою лазити — ніхто й не гляне, — очі його блищать. — Окрім мене, звісна річ. Я помічу, коли ти гола.

— Я не в глушині живу, — наїжачуюся, бо він завжди говорить про мій рідний Бірмінгем як про якусь Богом забуту діру.

Наша домівка в передмісті, типове селище в зеленій зоні навколо міста. Я розумію. Він лондонець від голови до п’ят. Відсутність таксі-кебів та відкритий простір просто приголомшили Оскара, коли він приїхав до нас на Різдво.

Чесно кажучи, це «знайомство з батьками» пройшло не досить гладко. Він був ідеально милим, вони були надзвичайно ввічливими, але спільну мову знайти виявилося важко. Тато спробував поговорити про футбол, але Оскар полюбляє регбі, Оскар спробував потеревенити про віскі, а тато віддає перевагу пиву. Щось казати ще зарано, але, як на мене, ми всі зітхнули з полегшенням, коли відвідини скінчилися.

— Так багато зелені, — бурмотів він, і це не скидалося на комплімент.

Я жену цей спогад геть. Ми саме зустрілися після шести тижнів розлуки, і я не хочу, щоб зараз між