Ворог, або Гнів Божий - Сергій Русланович Постоловський
– Буде два джипи. Один з них – точно «Паджеро», інший – не знаю. Ти зрозумієш, що це вони. Їхатимуть швидко, летітимуть. Найкраще брати їх на дорозі, – сказав мені дядя Коля, проводячи прокуреним пальцем по мапі місцевості.
Я так і зробив. Звернув з Талаківки на дорогу і йшов собі лісосмугою, обираючи місце для засідки.
До зустрічі з ворогом в мене залишалося приблизно години зо дві. Поводився я тихо, йшов обережно, в голові планував свої дії. Метушня, різкі рухи не личили б мені в ситуації, коли успіх залежав виключно від достовірності розвідданих і тверезості мого розуму. В першому я був переконаний, адже за рік нашої співпраці дядя Коля не схибив жодного разу. Щодо другого, я вів ту війну з собою, адже іноді моє друге «я» кричало емоціями, які ставали на заваді досягненню цілі. Я не мав права на помилку, бо від цього залежали моє життя, кожен наступний подих, ще один присмак свіжого повітря. Турбота про завтрашній день надихала мене зробити все правильно й зустріти новий ранок, аби дякувати Богу за чергові промені сонця.
– В першу автівку стріляй з гранатомета, інших бий з АК-47. Перевірений спосіб діалогу. Ефективний метод переконання, – казав мені дядя Коля, і я вирішив не вигадувати нісенітниць, а діяти, як учили старші.
Я лежав серед зеленої трави, земля піді мною шепотіла холодом, але сонце вселяло надію на тепло.
– Ти попіклуєшся, аби я йшов пустим? Зроби схрон. Зброю я маю забирати вже на місці.
– Гаразд, – сказав він тоді, але з його виразу обличчя я бачив, що він не до кінця впевнений, як краще це зробити.
– Про що міркуєш, дядя Коля? – спитався я його.
– Про зброю, – відмахнувся він від мене, занурюючись у свої думки.
Зброя мала чекати на місці. Це був єдиний варіант, зважене рішення, бо потрібно було йти пустим. Навіть ніж не міг стати моїм супутником, аж поки я не заляжу при дорозі між Талаківкою та Красноармійським, не вдихну на повні груди, не дістану з захованої сумки бінокль і не погляну на свій годинник.
Так я зробив і цього разу. Дядя Коля роз’яснив усе правильно. Волонтери не підвели. Мій пакунок був на місці, яке я знайшов не одразу. Довелося блукати дорогою, тинятися попід деревами, човгати в траві, при цьому слідкуючи, аби ніхто не їхав чи не йшов.
Я дістав пакунок. То був звичайний мішок, в який складають картоплю, цукор, моркву, буряки. В ньому я знайшов те, чого потребував. Гранатомет УАГ-40, бінокль, ніж, пістолет, автомат, телефон, гроші, медикаменти, набої. Бронежилету там не було. Як і тепловізора. По виконанні завдання я мав повертатися до Маріуполя. Проте йти не на Талаківку, а напереріз чимчикувати до Широкиного, а звідти вже до міста.
І ось вони з’явилися. Я бачив у бінокль, як вони їдуть, несуться розбитою дорогою української Донеччини. Я взяв гранатомет, думаючи не про гроші, не про терористів, не про війну, а виключно про мирне, давно забуте життя. Коли ж я вирішив, що саме час тиснути на гашетку, біля моєї скроні виник пістолет і хтось тихим, спокійним голосом сказав:
– Не треба цього робити.
Я поклав гранатомет на землю і отримав удар в голову, після чого втратив свідомість.
Того дня, вперше за рік моїх відчайдушних вилазок, я програв.
* * *
Коли я прийшов до тями, був вечір. Я не мав жодної впевненості, чи то вечір того ж дня, чи наступного, чи може вже третього або й четвертого. Моя права рука була прикута кайданками до батареї. Я лежав на брудному матраці, від якого тхнуло нечистотами. Кімната була невеликою – метрів зо три. Єдине вікно висіло останньою надією над моєю головою, і крізь нього я бачив темінь та ґрати.
Двері відчинились, і до кімнати увійшли двоє. Перший був кремезним і молодим у камуфляжі. Інший – у цивільному, сірого кольору, костюмі з обличчям майора ФСБ Креніна. То був він, і я зрозумів, що все тільки починається.
Здоровань відстебнув мене від батареї, посадив на стілець, завів мої руки за спину і одягнув на них кайданки. Після цього він вдарив мене декілька разів по обличчю. Кров ринула носом. Кренін мовчав, спостерігаючи за екзекуцією. Далі здоровань дістав ніж і вхопив мою ліву руку.
– А тепер я різатиму тебе на шматки, укропе, – радісно повідомив він мені.
– Ти помиляєшся, виродку, – сплюнув я власною кров’ю. – Я потрібен вам живим, чи не так, Сергію Павловичу? – звернувся я до Креніна, чим здивував його.
– Залиш нас, – сказав він здорованю, і той зник.
Кренін зайшов мені за спину, нахилився наді мною і сказав:
– Я так розумію, ви щось маєте мені сказати?
– Залежить від того, на яких умовах ми збудуємо наш діалог.
– Діалог? – неприємно хекнув Кренін. – Ні, друже мій. Не буде у нас жодного діалогу. Будуть тільки мої запитання і ваші відповіді. Така розмова – ваш єдиний шанс залишитися живим.
– Чого варте життя після зради?
– Як сказати, – мовив він, і розряд електрошокера дістався самих моїх нутрощів.
У відповідь я заскрипів зубами, налаштовуючи себе на фізичні страждання та душевні муки.
– Скільки вам років? – запитав після цього Кренін.
– Трішки є.
– Ви гуморист чи ідіот? – в його запитанні лунала щирість, тому і я вирішив теж бути щирим.
– І перше, і друге.
– Зрозуміло. Значить, помирати вам буде не страшно.
– Чого ж вже боятися?
– Знаєте, кожному з нас завжди є чого боятися. Просто деякі люди думають, що вони здатні витерпіти тортури. Втім, практика свідчить, що це ілюзія. Нездійснене бажання найсильніших, або ж найдурніших.
– Що вам треба? – я вирішив закінчувати нашу лірику.
Кренін взяв інший стілець, сів навпроти мене і сказав:
– А це вже предметна розмова.
Він закурив і запропонував сигарету мені. Очима я показав на мої руки. Кренін хитнув головою і заховав сигарету. Я не став просити її. У тій кімнаті зустрілися двоє впертих чоловіків, кожен з яких знав, чого він хоче від іншого.
– Хто ви?
