Червоне доміно - Фред Унгер
До того ж я скоро помітила, що цей Томас зовсім не дурень. Правда, він був злодієм, холодним і спритним готельним злодієм, людиною, що пройшла вогонь і воду, але він дуже добре знав, чого хоче. Своє перебування в цій відлюдній садибі особливого призначення він сприймав з доброю порцією цинізму, взагалі властивого йому, — він мав звичку цинічними зауваженнями ніби відмахуватися від усього, що було йому неприємне.
Щоправда, навіть цей його цинізм розвіявся, коли позавчора нас терміново викликали й одвезли до Франкфурте, де згодом Фабріціус і його американський шеф сповістили про те, яке почесне завдання вони для нас приготували. Ну, що ж, за це я не могла засуджувати Міхаеля. Я дуже добре розуміла, що він не мав ніякого бажання сідати за грати. Зрештою, він мав цю можливість і в Федеративній республіці.
Він трохи пожвавішав лише тоді, коли наш зовсім замучений рено загальмував перед лейпцігським Гранд-готелем.
— Уфф! — промовив він, відкидаючи з лоба пасмо волосся. — Оце була поїздочка! А тепер що?
— Насамперед мусимо розмовляти лише по-французьки. Адже ми французи. Не забувай про це. Ходімо!
У Гранд-готелі обслуговуючий персонал був на диво чемний, це мусив визнати навіть Міхаель. Ми показали наші папірці, нам вручили ключі, і один вельми поважний на вигляд добродій повіз нас ліфтом нагору і провів до наших кімнат.
Одне з двох: чи то Фабріціус не поскупився і вгатив у цю справу чималеньку суму, чи то портьє дуже захоплювався Парижем і французами. У всякому разі нам дісталися розкішні номери, обидва з видом на привокзальний майдан.
Якусь мить ми стояли біля вікон, спостерігаючи вуличний рух. Коли порівнювати з Франкфуртом-на-Майні, то рух тут не такий жвавий. Але будинки й сквери чистенькі й доглянуті; видно було, що Лейпціг з любов'ю приймає своїх гостей. Чи пошириться ця гостинність і на нас?
— Справді, чого б я тільки не дав, — сказав Міхаель, — щоб зараз опинитися в Парижі. Чи стояла ти коли-небудь увечері біля Лувра, милуючись Тріумфальною аркою? Людина може постаріти й посивіти, але цього вона ніколи не забуде. А дівчатка! В легеньких платтячках, чарівні, принадні…
Він не на жарт захопився. Я мусила знову повернути його до реальної дійсності, бо часу в мене було обмаль.
— Коли ти збираєшся сповістити Доміно про те, що ми прибули?
Його обличчя спохмурніло.
— Завтра. На сьогодні з мене досить. Завтра теж буде день.
— Завтра буде пізно.
— Чому?
— Доміно ж не знає, що ми маємо прибути. Я не думаю, щоб вони щодня перевіряли свої тайники. Якщо ми дамо звістку про себе завтра, то може статися, що вони знайдуть нашу записку лише післязавтра. Післязавтра п'ятниця. Відповіді ми можемо чекати в суботу. А в неділю вранці вже почнеться прес-конференція. А що скаже тобі Фабріціус, коли ти повернешся ні з чим, я сподіваюсь, ти можеш собі уявити.
— Фабріціус! Дай мені спокій з тим Фабріціусом! — пробурчав він. — Коли я чую це ім'я, мене починає тіпати від злості. Він сидить собі спокійно в теплому гніздечку, а ми…
— Маленький бунт?
— Великий бунт! Вдруге я нізащо не дозволю втягнути себе в таку халепу.
— Он як? Чому ж ти дозволив це тепер?
— Тому що попав йому в лабети.
— І ти гадаєш, що він випустить тебе з своїх лабет, коли ти повернешся?
— Тоді ми з ним розквитаємось.
— Ти віриш у це?
— Він так каже.
— Він багато чого каже.
— Перестань, невже ти справді хочеш розвіяти мою останню ілюзію?
— Не варто тішити себе такими ілюзіями.
— Ну, гаразд. Що ж ми тепер робитимемо?
Нарешті він знову був таким, як мені треба. Коли вміло підійти до нього, то він ставав досить лагідний. Я з жахом подумала про те, що, наприклад, могло б статися, якби мене послали в цю подорож з одним із братів Кашнірських. Провести півгодини на самоті з одним з Кашнірських — це ще гірше, ніж три місяці терпіти Фабріціуса.
— Зараз зробимо маленький перепочинок, а потім підемо розшукаємо тайничок. До вечора треба цю справу уладнати.
— Одна година не має особливого значення.
— Має. Чи, може, ти думаєш, що державна безпека тут спить?
— Чого я напевно не думаю, — озвався він, скидаючи піджак, — то це саме цього. А тепер забирайся звідси. Я хочу помитись.
Міхаель був, либонь, досить неспокійний і нервозний, хоч і намагався приховати це.
Певно, лейпцігська земля горіла у нього під ногами, інакше за вечерею він не висунув би цю свою пропозицію, яка навряд чи могла свідчити про розсудливість і обережність.
— Я хотів би сьогодні вночі побувати на заводі, — сказав він. — Яка твоя думка щодо цього?
Я мусила тричі ковтнути, перш ніж збагнула, що він сказав. Потім я постукала вказівним пальцем по тому місцю на лобі, де, як гадала, у нього була абсолютна порожнеча.
— Ти просто збожеволів! Чи, може, ти жартуєш?
— Які там жарти! Раніше чи пізніше ми однак мусимо там побувати. Бо, правду кажучи, я не вірю, що цей кран нам принесуть у кімнату, щоб ми могли собі спокійнісінько розібрати його на частини й сфотографувати.
— Мені здається, Міхаель, що ти просто п'яний.
— Ще не зовсім. Але коли вип'ю ще одну пляшку цього вина, то, можливо, й сп'янію. Бо вино тут таки добряче. Отже, ти йдеш зі мною?
— Ні. Я й не думаю про це.
