Червоне доміно - Фред Унгер

Гайєр узяв трубку.

— Алло, товаришу Петерс. Говорить Гайєр. Що там трапилось?

В мембрані заквакало. Але я не могла розібрати, що сказав Петерс.

— А чому ми дізнаємося про це лише зараз? Що?

Знову квакання.

— Хто не відповідав? Ах, так. Справді, вона виходила. — Він повернув голову в мій бік і кивнув мені. — Ну, гаразд. Вона вже знає що-небудь? Ні? Послухайте, товаришу Петерс, я пошлю зараз до вас лейтенанта Швенка, він приведе її сюди. Не кажіть їй нічого і подбайте, щоб вона ні від кого не дізналася про це. Ми самі скажемо їй. Ясно? Гаразд. Товариш Швенк буде у вас за п'ять хвилин.

Він знову поклав трубку на апарат, провів пальцями між шиєю і верхньою сорочкою, нервово посмикав за комір.

— Бідолашна жінка. Весь завод уже гуде про це, одна вона нічого не знає. Сидить ту? цілих дві години й чекає, чекає, а тим часом… — він замовк.

— Покликати її?

— Проведи її в кабінет доктора Козеля. Я зараз прийду туди, Ви теж можете йти, фрейлейн Горм. Якщо ви мені ще будете потрібні, я подзвоню. А поки що велике вам спасибі.

У креслярському залі панувала тиша.

Кожен з креслярів узяв собі стілець і сидів, залежно від свого темпераменту, з нетерплячим чи боязким виразом обличчя. Лисина доктора Козеля була яскраво-червоного кольору, а навколо неї стирчали маленькі біляві волосинки, наче золотий німб у святого на іконі. Той, хто знав його, міг би певно посвідчити, що йому дуже кортить щось сказати і що ось-ось терпець його урветься. Я хотіла шепнути йому щось на вухо, але тут втрутився той чоловік, який прийшов із Гайєром і тепер сидів біля дверей.

— Будь ласка, візьміть собі теж стілець і сідайте, фрейлейн Горм. І прошу вас поки що утриматися від будь-яких розмов.

— Чому?

— Невже я справді мушу вам це пояснювати?

Доктор Козель підхопився на рівні.

— Я, їй-богу, все розумію і з усім погоджуюсь, але те, що ви робите зараз, це вже занадто. Серед нас немає вбивці, за це я ручуся головою! Покличте, будь ласка, капітана Гайєра. Я хотів би поговорити з ним.

Він був дуже схвильований. А втім, нічого дивного. Просто давалося взнаки напруження останніх тижнів і місяців. У всіх нерви були напружені до краю, а в нього найбільше, — адже за все в першу чергу відповідав він. А тут іще й оце вбивство. Ще вчора ввечері, після закінчення робочого дня, вони проводили випробування крана, щоб надолужити втрачений дорогоцінний час, а тепер змушені знову марнувати його. Я дуже добре розуміла доктора Козеля, і мені здається, що на його місці я б поводилася точнісінько так само.

Але чоловік біля дверей був невблаганний.

— Дуже шкодую. Ви повинні чекати тут, поки закінчаться всі опитування. Я прошу вас зрозуміти, що ці заходи конче потрібні.

Тепер підвівся Зельхов.

— Зрозуміти, зрозуміти! Ми не для того боролися за кожну хвилину, щоб тепер цілі години сидіти отут, згорнувши руки.

— Цілком вірно. — Це був голос Унбегау. — Адже ми вже не маленькі діти.

Карін Зоммер теж рвучко відсунула свій стілець.

— Я також вважаю, що все це можна було організувати інакше. Може, ви все-таки покличете свого начальника?

— Авжеж, гукніть його сюди!

— Ми хочемо поговорити з ним.

Чоловік біля дверей не витримав такого натиску. Кілька разів він пробував щось сказати, але вони не дали йому й рота розтулити.

Я бачила, що він ще зовсім юний — років двадцяти, може, трохи більше. Крім того, він був один, а тут усі гуртом напосіли на нього.

Він завагався.

— Не знаю, чи маю я право зараз відривати товариша Гайєра від роботи.

— Але ж у нього там нікого нема.

— Спитайте в нього принаймні.

Чоловік капітулював. Робив він це явно неохоче, розуміючи, що чинить неправильно, але він не встояв перед зімкнутим фронтом учених, чиї аргументи здалися йому не зовсім позбавленими логіки.

— Гаразд. Я покличу товариша Гайєра.

Він замкнув двері, що ведуть у коридор.

Сховав ключ у кишеню й подався через суміжну кімнату, двері якої з обережності лишив розчиненими навстіж, до кабінету Цибульки.

Хтось торкнув мене за плече. Це був Зельхов. Його короткозорі, майже без вій очі блищали за товстими скельцями окулярів.

— Ну, про що вони вас розпитували?

— Діти мої, будьте ж розважливі. — Це між нами вклинився доктор Козель. — Якщо вже висловлено побажання, щоб ми не розмовляли між собою, то ми й не будемо цього робити.

Зельхов образився.

— Невже не можна вже й спитати?

— Тільки не зараз.

— Отже, ви все-таки гадаєте, що вбивця — серед нас?

— Дурниці! Як ви можете…

— Хвилиночку! — пролунав дзвінкий юнацький голос. Вигук був не голосний, але такий настійливий, що в приміщенні враз запала тиша. Штефен Унбегау підняв руку і по черзі глянув на кожного з нас.

Доктор Козель сердито накинувся на нього.

— Що у вас там іще?

Але Штефен не збентежився від цього окрику.

— Хіба ви не бачите? Одного серед нас немає!

— Немає? Кого немає?

Штефен знову по черзі глянув на кожного з нас.

— Звичайно, — тріумфуючи, сказав він. — Немає доктора Райнгольдса.

Ми приголомшено перезирнулися. А таки правда! Коли стало відомо, що трапилося вбивство, усі співробітники нашого колективу були тут, у креслярському залі. Лише доктора Райнгольдса не було. Дивно.

Перший отямився доктор Козель.

— Він, напевно, біля крана.

— Ні, біля крана його немає.