Червоне доміно - Фред Унгер

Дивна зміна сталася з нею на моїх очах. Здавалося, наче хтось стер з її обличчя розпачливий, винуватий і полохливий вираз. Натомість в її погляді можна було прочитати рішучість, якої я від неї й не сподівалась.

— Що ви хочете цим сказати, пані Цибулька? — спитала я: мені стало трохи моторошно.

— Еріх цілу ніч не спав. Я чула, як він порався в своїй кімнаті, усе щось шукав. Потім він аж до ранку ходив з кутка в куток. Раніше такого не бувало.

— Але я не розумію…

— Це ще не все. Він ніколи не прощався, йдучи ранком на роботу. А сьогодні він попрощався зі мною. Навіть руку подав.

— Ви гадаєте, він хотів помиритися з вами?

— Можливо, й це. Але я маю на увазі інше. Мені здається, він боявся. Дуже боявся чогось. І я прийшла тому, що хотіла попросити вас, щоб ви сьогодні не залишали його самого.

До обіду допити закінчилися.

З'явився й доктор Райнгольдс. Він запевняв, що затримався в архіві й нічого не знав про вбивство. Він був зовсім приголомшений, коли почув про те, що сталося за час його відсутності.

Після обіду нам дозволили розійтися по своїх кімнатах. Лише кабінет Цибульки опечатали після того, як доктор Козель у присутності Гайєра відібрав найважливішу документацію, потрібну нам для монтажних робіт, склав її до свого сейфа і замкнув його.

Після роботи доктор Козель запросив мене до себе додому. Просто на чашку кави, як він пояснив.

Правда, я воліла б краще лишитися на самоті, щоб іще раз обміркувати всі події цього дня, але, можливо, це навіть на краще.

Я прийняла запрошення. Доктору Козелю, що жив одиноко, як і я, мабуть, не хотілося лишатися самому в чотирьох стінах після всього, що трапилося сьогодні.

Я вже не раз гостювала в нього, але ніколи не лишалася з ним наодинці. Найчастіше я заставала там Штефена Унбегау, кілька разів — Карін Зоммер, і один-єдиний раз — Еріха Цибульку. Але це було в далекому минулому. Тоді ми ще не пили з ним на бру-дершафт і ставилися одне до одного по-товариському невимушено.

Усі вважали, що єдина пристрасть доктора Козеля — смачні страви; виною тому було його кругловиде, випещене обличчя. Однак це було вірно лише почасти. Справді, добрі страви таки були його пристрастю, але не єдиною. Так само полюбляв він випити скляночку доброго вина чи зіграти партію в шахи. Він дуже шкодував, що я не граю в шахи. Зате доктор Райнгольдс був для нього гідним партнером. Вони частенько й подовгу сиділи разом, міряючись силами. Але до цього часу ще ні разу не пощастило Райнгольдсу перемогти свого шефа. Коли їх запитували, чому це так, вони лише сміялися, і ніхто ніколи ще не почув якоїсь переконливої відповіді.

Тільки небагато людей знало, що доктор Козель, крім щойно згаданих пристрастей, мав ще одну — він виявляв великий інтерес до всього, що було пов'язане з мистецтвом. Я навмисне кажу про мистецтво взагалі, бо не було конкретної галузі мистецтва, навколо якої зосереджувалися б його уподобання. Опери він слухав з такою ж охотою, з якою оглядав виставку сучасного живопису.

— Це для мене своєрідний вид розумового спорту, — частенько казав він. — Головним залишається все-таки те, що я дещо тямлю в підйомних механізмах і кранах.

Що не кажіть, ця його пристрасть сприяла тому, що він з великим смаком обладнав свій будиночок. В ньому було так затишно і приємно, що я здебільшого охоче приходила туди. Часом мені здавалося, що він радився з архітектором по інтер'єру, але він щоразу клявся й божився, що все це його власні химерні ідеї, які він втілив у дереві, тканинах і фарбах.

— Сьогодні я приготую для нас, — сказав він, — зовсім особливу, розкішну, міцну каву — мокко. Думаю, що це вам не пошкодить.

— Може, мені допомогти вам?

— Що ви? Жінка ніколи не зварить пристойної кави, — посміхнувся він. — Але, коли хочете, то поставте на плиту воду, якщо певні, що впораєтеся з цим.

Це справді було мокко, про яке можна тільки мріяти.

Коли ми вже сиділи на маленькій веранді а перед нами стояли паруючі чашки з кавою і тарілки з кексом, коли уляглося галасливе пожвавлення останньої півгодини, ми раптом відчули, що не знаємо більш, про що говорити. Ми сиділи отак, мовчали, і обоє відчували, що за нашим столом незримо присутній ще третій. І годі було відмахнутися від цього.

— Чому? — спитав доктор Козель. — Чому?

— Я думаю, що це через креслення.

— Ми переглядали. Кожен аркуш, кожну записку. Усе на місці, абсолютно все.

— А не можна хіба їх сфотографувати?

— Сейф був замкнений.

— А що каже Гайєр?

— Він теж не знає, що й думати. Принаймні, так він каже. Але мені здається, що він і справді не знає. Вигляд у нього був досить розгублений. У мене таке враження, що він дуже знервований усім цим.

— Ви гадаєте, що він такий чутливий?

— Цього я не думаю. Але він дуже добре знає, що досі, по суті, майже нічого не до бився. Вже тоді, оте вторгнення до Петерса, — я маю на увазі історію з ключами, — адже він так і не зміг його пояснити. Учора він теж не спромігся запобігти отій пригоді під час випробування крана, дарма що й він, і отой другий, ну, Швенк, чи як його, вже з ранку крутилися на заводській території. Нам іще страшенно пощастило, що не трапилось чогось гіршого. Ми завдячуємо цим маленькій Зоммер, вона тепер користується у нього цілковитою довірою. І сьогодні він теж прийшов занадто пізно. Обставини, як бачите, складаються не дуже сприятливо для нього.

— А