Червоне доміно - Фред Унгер

— Неділя, авжеж. Не знаю, як він гадає покінчити з цією історією до того часу.

Козель підвівся і вийняв з шафи пляшку з золотистою рідиною.

— Чи не бажаєте коньяку?

— Охоче.

Коньяк був добрий.

— Може, Гайєр уже висловлював якусь підозру? — спитала я.

— Ні. Та він цього й не зробив би, навіть якби і мав таку підозру. Але мені здається, що він сам не знає, як взагалі було вбито Еріха Цибульку.

— Як це так? Я думаю, це ясно.

— Ні, саме це й неясно. Навпаки. Все тут надзвичайно заплутано.

— Даруйте, але я не розумію, що ви хочете цим сказати.

— Слухайте уважно. Двері між кабінетом Цибульки і секретаріатом були замкнені. Ключ стримів у замку і, до того ж, зсередини. Отже, вбивця не міг вийти цими дверима, інакше він не зміг би знову замкнути двері зсередини. Це ясно. Вікно…

— Загратоване.

— Цілком вірно. Вікно загратоване, до того ж, знадвору видно було б, якби хтось вилазив через вікно. Отже, вікно теж відпадає.

— Лишається, таким чином, ще кімната, де працюють Карін Зоммер і Штефен Унбегау.

— Але Карін Зоммер і колега Унбегау запевняють, що ніхто не проходив через їхню кімнату. Та коли вбивця покинув кабінет Цибульки саме через ці двері, то неодмінно мусив пройти повз них. Він же не безтілесний дух.

— А може, Карін чи Штефен…

— Ви вірите в це?

— Ні.

— Я теж не вірю.

— Але в такому разі, як же вбивця вийшов з кабінету?

— У тім-то й річ! Саме над цим уже цілий день сушить собі голову Гайєр. Або ми повинні допустити, що Штефен Унбегау чи Карін Зоммер причетні до вбивства, або Еріх Цибулька мусив би ще жити. Будь-яка інша можливість, згідно з усіма законами логіки, виключена.

— Але ж Цибулька мертвий.

— За них обох я ладен поручитися головою.

— Хто ж тоді?

— Якби ви розгадали цю загадку, то Гайєр, напевно, з вдячності запропонував би вам руку і серце.

Хтось подзвонив.

Доктор Козель здригнувся.

— Хто б це міг прийти?

— Можливо, Гайєр.

— Гайєр? Гм! Малоймовірно.

Він відсунув стілець і, важко ступаючи, рушив до дверей.

Я чула, як він бурмотів щось у коридорі, але, певно, то він розмовляв сам із собою. Це з ним бувало частенько. У всякому разі, я не чула другого голосу.

Повернувшись до кімнати, він сердито грюкнув за собою дверима.

— Дурний жарт. Погляньте ось на це!

Він кинув на стіл поштову листівку.

Я зацікавлено взяла її в руки.

На ній не було написано жодного слова, навіть адреси не було. Не було й марки.

Я перевернула листівку і побачила зображення карнавальної фігури в чорній масці і червоному маскарадному костюмі. Судячи з крою — доміно. Так, безперечно, червоне доміно.

Доктор Козель пополотнів.

Невдовзі я попрощалася з ним.

Насамперед я, очевидно, повинна відрекомендуватися.

Звуть мене Іветта Ніфергельт, мені 23 роки, і всього півроку тому я ще вивчала романістику в університеті імені Гумбольдта в Берліні.

А втім — про це треба сказати одразу — навряд щоб хтось із співробітників деканату, професорів чи студентів міг би пригадати, що бачив коли у стінах своєї alma mater дівчину на ймення Іветта Ніфергельт. Та воно й не дивно. Адже це моє ім'я таке ж фальшиве, як майже всі документи, що їх я завжди ношу з собою в сумочці.

Ім'я це придумав для мене Ойген Фабріціус. Воно чомусь сподобалося йому, а мені було байдуже. Нехай собі звуть мене віднині як хочуть — Ніфергельт, чи Майєр, чи Лізхен Мюллер. Ім'я мене не цікавило. Більше цікавило мене, яке саме завдання доручить мені Фабріціус після того, як привіз сюди з Марієнфельда.

Перш за все він запропонував мені розділити з ним його ложе. За це — винагорода: кілька місяців мені не треба буде сушити собі голову тим, на які кошти жити. Про те, що буде зі мною згодом, коли я набридну йому, він не прохопився ані словечком. Очевидно, гадав, що це само собою зрозуміло: я стану співробітницею його організації. Але за це, на мою думку, не варт платити такою дорогою ціною.

Друга його пропозиція звучала трохи інакше: одразу стати співробітницею організації. Це означало, що одного чудового дня він «введе мене в дію» — тобто закине в якусь із країн соціалістичного табору, бо для роботи за письмовими столами у Франкфурті-на-Майні він мав уже, мабуть, досить «героїв». Певна річ, він враховував і те, що рано чи пізно мене можуть арештувати. Саме такий кінець чекав усіх його людей по той бік Ельби — одного раніше, іншого пізніше.

Отак-то він уявляв собі моє майбутнє. Не знаю, яку з цих двох пропозицій він вважав приємнішою для мене. У всякому разі, я прийняла останню. Після того його особистий інтерес до мене згас, що, однак, аж ніяк не засмутило мене.

Вже через два тижні мене привезли в якусь відлюдну садибу, де навчали людей, яких мали закинути до так званого «східного блоку». Садиба ця належала одному промисловцеві, за досить значну суму він здав її в оренду організації. Відмовившись цим самим від користування одним з двох своїх мисливських маєтків, він розцінював цю свою жертву як внесок у боротьбу з комунізмом.

З усіх осіб чоловічо? статі, які знайшли собі там притулок, найменш несимпатичним здався мені Міхаель Томас. Насамперед тому, що