Кінець світу в Бреслау - Марек Краєвський

зустрічі з бароном були для мене протиотрутою від усіх кривд, яких я зазнавала від Ебергарда. Після приниження відбувалася наша зустріч, а враз із тим надходила блаженна мить помсти. Потім, чиста й невинна, наче очищена в джерельній воді, я кидалася на шию Ебергардові й віддавалася йому, прагнучи, аби врешті відбулося зачаття, яке змінить наше життя. Зачаття не було, і не було жодних змін. Ебергард у розпачі розпочинав алкогольну дискусію із вчасними кошмарами, а тоді принижував мене, і в мене з ’являвся новий привід для помсти. Я телефонувала Тобі, і Ти, така дивовижно зіпсована, повертала мені колишню невинність.

Та цей рити урвався. Сьогодні вранці я пережила жахливі хвилини в цьому огидному порожньому будинку, глянувши в очі дівчинки, що вийшла з гіпнозу й перелякано споглядала на Твою найвищу насолоду. Цю маленьку сирітку, що стояла біля нашого ложа, було найогиднішим чином розбещено, бо вона побачила те, чого не забуде до кінця життя. Я цілком у цьому переконана, бо й сама стала свідкам подібної сцени у виконанні моїх батьків, і її тваринність глибоко вразила мою чутливу душу. Найсумніше те, що сирітка дивилася зі страхітливим переляком і безпорадністю у мої очі, в очі жінки, яка могла б бути, ба, прагнула бути її матір'ю. Сьогодні я не очистилася, сьогодні за жодні скарби я не можу віддатися Ебергардові. Замість помсти я потонула в розпачі. Я нечиста й погана. Не знаю навіть, що може мене очистити. Хіба що смерть.

Це все, люба моя, завершую цього сумного листа й цілую Тебе, бажаючи Тобі щастя.

Твоя Софі

Бреслау,

четвер 1 грудня,

восьма година вечора

У ресторані Ґраєка, як завжди, панував вечірній спокій. Нічні метелики марно пускали бісики до втомлених роботою міщан, а ті топили погляди в спітнілих кухлях пива. Один з них робив це вже вдесяте. То був кримінальний вахмістр Курт Смолож. Побачивши свого шефа, він криво всміхнувся, що викликало в Мокка невиразні підозри щодо тверезості свого підлеглого. Золотавий напій подіяв in plus[22] на міміку Смоложевого обличчя, але не збагатив його й без того скупого синтаксису.

— Як звичайно, — вахмістр намагався говорити дуже чітко. — Десята — друга: панна Пфлюґер, музика, із другої — удома.

— Як звичайно, кажете, — Мокк насупився і прийняв з кельнерових рук чарку коньяку й каву. — Але є щось, що не є звичайним. Це ваш стан. Відколи це ви знову почали пити?

— Кілька днів тому.

— Що сталося? Ви ж не пили від «справи чотирьох матросів».

— Нічого.

— Якісь проблеми?

— Ні.

— Що ви пили?

— Пиво.

— Скільки?

— П’ять.

— Сидите тут і п’єте, замість того, аби стежити за моєю дружиною?

— Перепрошую, Herr Kriminalrat, але я сюди забігав на одне пиво й далі собі стояв під вікном. Вашим вікном. Так вийшло п’ять пив.

В іншому залі хтось із клієнтів дорвався до піаніно. Гра свідчила, що «піаніст» нащодень був різником. Він звично розрубував туші на клавішах.

Мокк зосереджено випускав кільця диму. Він добре знав свого підлеглого і знав, що п’ять пив не викликають на його похмурому обличчі усмішки. А ця гримаса, якою Смолож зреагував на його появу, без сумніву, була усмішкою. Отже, він повинен був випити більше. Смолож підвівся, натяг на голову капелюха й вклонився якомога чемніше.

— Ви із цими своїми кніксенами могли б виступати на шкільному урочистому концерті, — буркнув Мокк і не подав звично руки Смоложеві. Проводжаючи поглядом його вайлувату постать, він роздумував, чому його підвладний порушив обіцянку не пити, і чому брехав про кількість випитого. Він підвівся, підійшов до бару й кивнув пальцем до помітно підтоптаної буфетниці. Та жваво крутнулася на підборах й запитально подивилася на порожню Моккову чарку.

— Ні, дякую, — він поклав на стійку п’ятимаркову монету, яка прискорила рухи буфетниці й калатання сердець самотніх дівчат, що сиділи навколо. — Я хочу про дещо спитати.

— Авжеж, — буфетниця старанно увіпхнула монету поміж груди. То була зручна й безпечна схованка.

— Цей чоловік, з яким я балакав, як довго він тут сидів і скільки випив пива? — тихо запитав Мокк.

— Сидів від третьої, випив чотири великі кухлі. — буфетниця відповідала так само тихо.

— Кудись виходив?

— Нікуди. Йому не хотілося нікуди виходити. З усього було видно, то йому дуже кепсько.

— Звідки ви це знаєте?

— Важко мені це пояснити. Я працюю в барі вже років двадцять й одразу бачу клієнтів, які п’ють, аби про щось забути. — Буфетниця не брехала.