Довга ніч над Сунжею - Леонід Григорович Кононович
— Где вы взяли мужика, который врубился за вашу бригаду на разборках?
Високий похитав головою.
— Это Аслана друг. Я его не знаю. Ты в самом деле работаешь на Мурата?
Я дістав свою службову картку. Одколи «Тартар» перейшов на легальне становище, я офіційно іменуюся детективом для особливих доручень приватної детективної компанії «Тартар».
— Да, — сказав кавказець, пробігши очима посвідчення, — все правильно… Но Аслана нету, друг. И вообще, у нас проблемы…
— Какие? — настороживсь я.
— Мы продали анашу этим… как там их…
— … цыганам! — підказав хтось із чеченців.
— Да, цыганам. Они не уплатили нам. Аслан уехал вчера к ним на разборки. И не вернулся.
— Поехал сам? — діловито поспитав я.
— С двумя из нашей бригады. Тоже чечены.
Я став думати.
— А нех йому всячина! — сказав я нарешті. — Где искать этих цыган?
— Здесь, в Старом городе. Ты к ним поедешь?
— Да, — буркнув я. — Ты будешь со мною. Оружие?
— Здесь ничего нету. Есть на хате, — два макарова и автомат.
— Некогда! — відмахнувсь я. — Возьмешь мой узи. Стрелял когданибудь из этой марки?
— Нет, — похитав головою драб.
— Ладно, освоишь! Значит так, — обернувсь я до решти чеченців. — Вы сворачиваете бригаду. Прямо сейчас. Прекращается любая деятельность. А мы едем к этим цыганам… Как тебя зовут? — глянув я на високого драба.
— Мой звать Шамиль, — відказав він.
— … едем с Шамилем на разборки. Ждите нас на хавире. Усекли?
Я обігнув здоровезну сіру кам'яницю — день був похмурий, і видно було, що в квартирах горить світло, — й загальмував коло хідника.
— Вхід з двору, — сказав Шаміль. — квартира на третьому поверсі.
— Двері? — поспитавсь я.
— Броньовані. Так просто не візьмеш… Але можна прикинутися шлангом.
— В смислі?
— Покупцем. Вони торгують наркотою, й до них вдень і вночі йдуть люди, — хто купити порцію, а хто цілу партію.
— Отакот із вулиці? — здивувась я.
Шаміль кивнув.
— Вони згубили всяку обережність. Дзвониш у двері й даєш гроші. Платять, як правило, валютою.
– І справді, втратили!.. — сказав я. — Інакше не зважилися б ввійти в конфлікт з чеченською бригадою.
— Та ще й взяли у полон наших! — буркнув Шаміль. Тоді нетерпляче озирнувся. — Ну що, починаємо?
Я обернувсь до Ронні.
— Дайно мого узі… там, у схованці!
Той заліз у потаємний сховок, вмонтований у дверцятах авто, й дістав зачохлений автомат з кількома спорядженими магазинами.
— Оце машина! — вигукнув Шаміль, коли я витягнув з чохла новісінький воронований узі.
— Дарую, — недбало сказав я. — Якщо збираєшся воювати за Дудаєва, то можеш залишити собі!
— Через два дні ми з Асланом збиралися виїжджати в Грозний, — сказав Шаміль. — До речі, троє з нашої бригади ще раніш вибралися туди. Справді, якого дідька тут ошиватися!
— Тожбо й воно, — буркнув я, вилазячи з авто. — Весь народ воює, а ви…
Ми пройшли попід аркою. Тоді ввійшли в під'їзд і стали підніматися по східцях.
— Ви, двоє, — обернувсь я до них, — піднімаєтеся на горішній поверх і чекаєте, коли одчиняться двері. Коли я ліквідую того, хто буде на вході, валите за мною. Ронні працює в приміщенні, Шаміль стереже вхід. Ясно?
Обоє кивнули. Ронні лінькувато жував гумку, зацікавлено роззираючись довкруги.
– І як ви оце живете в таких будинках, — нарешті сказав він. — Кругом сморід, ліфт не працює, світла нема…
Я махнув рукою. Пожив би ти, друже янкі, в селі, — та ще й років з двадцять тому, коли ні доріг, ні газу, ні електроенергії… а якщо в кого хата була під шифером, то він вважався неабияким багатієм! Та хіба цим американцям збагнути наші проблеми? Вони з дитинства звикли, що людина отримує якийсь мінімум для підтримання своєї життєдіяльності, а питання, за що купити завтра шмат хліба, для них просто не існує.
Я зупинився перед дверима. Коли Ронні й Шаміль видерлися нагору, я глибоко вдихнув повітря — й натиснув кнопку дзвоника.
Двері відчинилися відразу ж. На порозі стояла якась зморшкувата циганка.
— Заходь, дорогенький, заходь!.. — проспівала вона. — Не стій, а то сусіди побачать…
— Мені б коноплі… — сказав я, облизуючи губи.
— Сюди, сюди! — сказала вона, відступаючи в коридор. — Гроші є?
Я засунув руку в кишеню й намацав тверде руків'я парабелума.
— Хоч сто порцій! — сказав я, переступаючи поріг. — На всіх вистачить.
В коридорі було темно, хоч в око стрель. Циганка вовтузилася, замикаючи двері. Я зробив крок вперед — і туттаки довкруг спалахнуло світло.
— Руки вверх! Не двигаться! — гаркнув чийсь залізний голос.
— В чем дело? — поспитавсь я, поволі піднімаючи руки.
— Милиция! Стоять, сука!
Мені заламали руки за спину й заклацнули наручники. Оце влип, гірко подумав я. Певна річ, опиратися не було сенсу — з міліцією краще не зв'язуватися, тим більше, що «Тартар» од недавнього часу співпрацює з органами правопорядку.
В кімнаті, куди мене затягло двоє зарізяк у камуфляжі, все було догори коренем. На підлозі лицем вниз лежало кілька циган. Трохи далі видно було трьох кавказців, — вони стояли, впершись руками в стіну й широко розставив ноги. Ну, подумав я, оце, мабуть, і є Аслан зі своїми людьми… На додачу до всього квартира була напхана бойовиками зі спецзагону. Всі вони були з автоматами, в панцерних жилетах, а деякі — то навіть і в чорних масках з прорізами для очей.
— Посмотри, шеф, какого бугая взяли! — сказав один з бойовиків, штовхаючи мене до стіни. — Бригадир, наверное!..
— Обыскать! — наказав