Довга ніч над Сунжею - Леонід Григорович Кононович

За кермом сидів Ронні, коло нього Барабаш, а на задньому сидінні виднів звірячий писок Гестаповича.

— Цілий екскорт, — посміхнувся МурМур. — Добре, що Ронні з тим чеченцем встигли вислизнути — Мурат зразу ж натиснув на всі важелі, щоб визволити вас! Але вам, — він озирнувся на Аслана, — доведеться покинути територію України!..

— Чому? — здивувавсь той.

— Такі умови поставили ті, хто звільнив вас. Щоб за двадцять чотири години духу їхнього не було! В «Тартарі» вже лежать квитки на поїзд.

— Оперативно! До речі, — обернувся я до Аслана, — хтось із ваших вже, здається, виїхав у Чечню?

— Сьогодні вранці, — відказав Аслан. — Троє. І з ними Глобус.

— Що?! — не повірив я.

З воріт вийшов отой цивільний. Він рвучко відчинив дверцята «волги» й, не дивлячись на нас, заліз досередини.

— Рушай за цим авто! — звелів МурМур.

— Навіщо? — не втямив я.

— На всяк випадок. Спецназівці можуть іще наїхати на тебе. Дуже невдоволені, — здобич, мовляв, вислизнула просто з рук!

— Хай з циганами розбираються! — буркнув я, вмикаючи двигун.

Ми виїхали на автостраду, і я прилаштувався за тою «волгою». Екскорт замикав БМВ з Ронні за кермом.

— Значить, Глобус поїхав з вашими людьми? — поспитавсь я в Аслана. — А хто вони, власне, такі?

Той стенув плечима.

— Ну, — сказав він, — так собі… Один, щоправда…

Позаду почулося виття сирени. Я глянув у бокове дзеркало й побачив: лівим рядом жене отой джип, напхом напханий озброєними спецназівцями. Він наздогнав наше авто й став було гальмувати, притискаючи нас до обочини; аж раптом наддав газу, й завиваючи, рвонув уперед.

— Ти мав рацію, — сказав я Мурмурові. — якби не ця «волга», то нас вмент пов'язали б!

— Певна річ! — буркнув той. Далі глянув на Аслана. — Так хто ж серед тих чеченців?

— Азаматов. Його брат командує спецзагоном у Дудаєва.

— Азаматов?! — не повірив МурМур.

— Що таке? — глянув я на нього.

МурМур криво посміхнувся.

— Його брат належить до найближчого оточення президента Ічкерії. Ввійти з ним у контакт — значить, добратися й до самого Дудаєва.

Я так і похолов.

— Он воно що!

— Словом, готується замах на президента, — підсумував МурМур. — Догралися ми тут…

— До речі, де ви вперше зустрілися з Глобусом? — поспитавсь я в Аслана.

Дорога пішла під гору. «Волга» трималася метрів за двадцять попереду, і я пильнував, щоб часом не вгатитися в неї.

За шибами пропливав засніжений парк.

— Казино «Диск»! — буркнув Аслан. — Він ходив туди зі своєю бабою.

Я напружено міркував.

— В дипломаті, — нарешті сказав я, — лежить пачка фотографій. Візьми й уважно подивися, — кого ти знаєш із цих людей.

Аслан клацнув замками кейса.

— Ось це Глобус! — озвався хтось із чеченців. — Дивись, то його зняли прямо на розборках!..

— Тримай! — Аслан простяг мені якесь фото.

Я взяв знімок і скількись часу дивився на нього. Тоді віддав МурМурові.

— З твоїх людей? — поспитавсь я.

На фото була агент інформаційноаналітичного відділу фірми «Тартар», яку ми знали під найменням Леся.

— Шостий поверх, — сказав МурМур, відкинувшись на спинку сидіння.

Я з сумнівом подивився у вікно. Було вже геть темно. Коло будинку стояло кілька авто, занесених снігом.

— Ти йдеш? — нарешті глянув я на нього.

МурМур подумав.

— Ні, — перегодя сказав він. — Не хочеться й руки бруднити цією… цією мерзотою!..

— Гаразд, — буркнув я. Тоді відчинив дверцята й виліз надвір. — Барабаш, Гестапович… до мене!

Ті двоє вискочили з авто, мов чорти з коробки.

— Когось треба вбити? — поспитавсь Барабаш.

— Не став дурних запитань! — гаркнув я. — Не вбивати, — а виконувати мої накази! Втямили? За мною!

Ми ввійшли в під'їзд і піднялися на шостий поверх. Звичайно ж, і в цім будинку все було, як і в кожній багатоповерховій будівлі: по кутках смерділо сечею, стіни облуплені… от тільки ліфта не було, а то все як в людей! Важко повірити, що в таких будинках і скоюються тяжкі злочини — то жінка чоловіка заріже, то підлітки заб'ють ногами пенсіонера, то рекетири держать в якійсь квартирі боржника, щодня відрізаючи од нього по шматку… Я сплюнув. Ні, краще мати справу з гадюками, ніж з людьми!

— Оце двері, — сказав я, показуючи на двері, оббиті дермантином. — Бачите?

Гестапович з Барабашем згідно закивали.

— Зараз я сюди зайду. Відмички є?

— Ціла купа, — подзеленьчав ними Барабаш.

— От і добре. За десять хвилин відімкнете двері й зайдете. Що робити далі, я вам скажу. А тепер — нагору.

Коли вони піднялися на горішній поверх, я натиснув дзвоник.

Двері клацнули. В щілину виглянула Леся.

— Оой, — зраділа вона, — Оскар! Як ти мене знайшов?

— Я ж детектив, а не хрін собачий! — бркнув я, переступаючи поріг. — От, вирішив одвідати! Кавою пригостиш?

— Сідай, — сказала Леся. — А я оце тільки з ванни… не чекала тебе, знаєш!..

За хвилину на столі з'явився паруючий кавник. Я відпив кілька котків і заплющив очі. Ну й день сьогодні ж видався!

— Ти чимсь заклопотаний? — поспиталася Леся своїм оксамитовим голосочком.

Я струснув головою. Не було геть ніякого бажання грати цю комедію й далі.

— Глобуса