Довга ніч над Сунжею - Леонід Григорович Кононович
Я вийшов з ванни й, щойно ступивши крок, став неначе вкопаний.
Вона лежала у фотелі, голаголісінька, і її тіло немов би променіло молочнобілим сяєвом. Все це виглядало настільки цнотливим і природнім, — а водночас, за якимсь незбагненним парадоксом, таким гріховним і закличним, що в мене аж подих перехопило. Нечутно ступаючи по килиму, я підійшов до неї й замислено провів долонею по її плечу, почуваючи на дотик гарячу трепетну плоть. Вона здригнулася й розплющила очі; її погляд був безсоромний і простотаки палючий од насилу погамованої жаги, котра відчувалася в кожному поруху її котячого тіла.
— Візьми мене… візьми, ну ж бо! — прошепотіла вона пересохлими вустами.
Я розстебнув було гудзик на сорочці, але вона затримала мою руку.
— Ніні, не треба… скинь тільки джинси і все!
— Я ж замурзаний! — прошепотів я.
Вона замріяно посміхнулася.
— Мене збуджує цей запах! Я полюбила його… це подих нелюдської сили… це смерть… — Її зіниці аномально розширилися, а тіло зненацька вигнулося дугою. — Візьми, візьми мене… зроби мені боляче, ну!..
Я насилу встиг розстебнути джинси, як вона обома руками стягла їх униз і всадила свої нігті мені нижче спини; її лоно було м'яке й гаряче, й коли я брутально увійшов туди, кинувши її на спинку фотеля, то вона зойкнула якимсь горловим криком і міцно вп'ялася мені в уста, водночас дряпаючи мене нігтями. Я буквально пришпилив центр її ваги до фотеля і на якусь мить завмер, сплівшись із нею в один тугий клубок; по тому став її атакувати, грубо, жорстоко, вона кидалася піді мною як рибина, її подих ставав дедалі частішим і пристраснішим, аж врешті щось неначе електричний імпульс струсонуло її тіло, і вона заволала, кусаючи мене за вуха, але я атакував її далі, все прискорюючи й прискорюючи цей гін, все пливло в мене перед очима, я вже нічого не тямив, це було таке наче тебе ріжуть по живому, вершечки її грудей були тверді й палючі мов жарини, і коли я провів по них язиком, конвульсивно хапаючи повітря, то вона знову скрикнула й замотала головою, до крові кусаючи собі вуста…
… неначеб падали у прірву й це падіння було безконечно довгим воно тяглося й тяглося й ніяк не могло скінчитися в свідомості проблискували якісь світлі плями уривки мелодії звуки давно забутої пісні далекі епізоди дитинства їх більшало й більшало аж врешті вони зіллялися в якийсь барвистий калейдоскоп котрий безперестань складався у візерунки й тут же розпадався отак складався й розпадавсь складався й розпадавсь аж несила було це терпіти але кінець все не приходив її гарячковий ритмічний подих усе відлічував і відлічував хвилини милості потужні вулканічні поштовхи стрясали всеньке її тіло здається оргазм вже находив на оргазм оце жінка подумав я пливучи в густому палючому тумані не бачив ще такої певне мазохістка не інакше…
… неначеб дзвін ударив нараз. Я закам'янів, випроставшись на всенький зріст і закинувши голову; щось таке як біль, тільки устократ гостріше й потужніше, молоснуло мою істоту, пронизуючи всеньке тіло од потилиці до п'ят; перед очима спалахнуло сліпуче нестерпне сяєво, і я відчув, що лечу сторчголов униз, аби згоріти в цім вогні, котрий пожирав мене живцем…
V
Провулок. В глибині видно вивіску — «Комерческая лавка». Камера метнулася вбік, і в кадрі постало: глухий цегляний мур. На тлі — кілька молодиків у спортивних костюмах і шкірянках. Кремезний драб з обличчям кавказького штибу. В кадрі щось мигнуло. Якісь тіні. Потім зображення посвітліло; широким планом камера вихопила вилицювате лице з примруженими очима. На тлі цегляного муру — нові постаті. Декілька хлопців, не старше двадцяти двохдвадцяти чотирьох років. Кавказець щось говорить до них, водночас лінькувато рухаючи щелепами, — певне, жує гумку. Потім усе починає рухатися, й за метушнею нічого не видно.
Камера знову фіксується. Видно, як падає сніг. Один з тих хлопців сидить під стіною, — лице його закривавлене, кров стікає по підборіддю й капає на куртку. Ще один лежить ницьма, голова неприродно вивернута. Хтось махає руками й, певне, щось каже, але звуку немає. Знову метушня. Один з кавказців вилітає на проїжджу частину й, послизнувшись, падає. Широким планом: вилицюватий тримає в руці пістолет. Видно, що це італійська «беретта». Зненацька гурт розпадається. Наперед виходить здоровезний бритоголовий драб. На якусь мить він зупиняється — а далі усе відбувається блискавично: бритоголовий одним стрибком збиває молодика з пістолетом із ніг, вивертає йому руку й щосили гатить коліном у живіт, потім ще раз і ще. Знову метушня. Якісь тіні. Нарешті гурт розпадається. Майже всі супротивники кавказців валяються на проїжджій частині й на хіднику. Бритоголовий дістає пачку сигарет й запалює. Далі обертається. Широким планом: цинічне лице з глибоко посадженими очима, котрі горять лиховісним полиском…
— Стоп! — звелів я. — Збільшити!..
Кадр зупинився. Потім зображення виросло, й на екрані стало видно найдрібніші риси обличчя.
— Він? — поспитався Мурат, відкидаючись на спинку фотеля.
Я припалив цигарку й випустив хмарку диму.
— Він, він… Глобус, агент росіян, — сказав я нарешті. — Ніякого сумніву.
Шеф відділу безпеки неспокійно поворухнувся.
— Ми маємо на нього якісь дані? — поспитавсь він у мене.
— Повне досьє, — махнув я рукою. — Навіть фото. Втім, це нічогісінько не дає. Він щез, — наче крізь землю провалився!..
Мурат подав знак, і відеокамера вимкнулась.
— Ваш відділ візьметься за цю справу? — поспитавсь він у шефа безпеки. — Як не крути, а ця справа з витоком інформації…
— Я був би не проти… — почав було той.
– І я теж! — безцеремонно втрутивсь я. — Хто, власне, провадить цю
