Довга ніч над Сунжею - Леонід Григорович Кононович

— Старий, це серйозне діло, — замислено сказав Мурат. — І його треба розкручувати спільними зусиллями. Якщо Глобус знову вислизне…

— Як на мене, то він давно вже вислизнув! — озвався шеф безпеки. — Де його шукати?

— Це мій клопіт! — відрізав я. — В цій справі є, між іншим, і мої інтереси. Я командував транспортом, котрий потрапив у засідку. Винуватець — оцей російський агент, котрий зумів дістатися в комп'ютерний банк «Тартару». Потім він організував засідку і взяв мене в полон…

— Ну, ти в нас мастак потрапляти в засідки! — не втримався Мурат. — Чомусь жоден з детективів для особливих доручень не дається, щоб його зайняли в полон, а ти…

— Така моя метода, — буркнув я. — Доводиться підставляти себе, щоб виманити противника з нори. А як же ж інакше працювати? Ось візьми першуліпшу справу, яку мені доводилося розкручувати, — це ж всуціль були одні білі плями! Жодної інформації про місцезнаходження об'єкта пошуку, ніяких даних про його ситуацію…

— Ну, — обірвав мене шеф безпеки, — в кожного своя метода… Що так, то так!

– І на мою роботу ще ніхто не скаржився, — не вгавав я. — Так що цю справу просив би залишити мені. І нехайно я спірву цього драба в свої руки… — я зробив обома руками такий жест, наче одкручую комусь голову.

— Врешті, — махнув рукою Мурат, — проблема навіть не в тому, хто буде провадити цю справу. А в іншому: чому цей агент крутиться коло чеченців?

Шеф безпеки замислено покачав головою.

— Щось готується. Можливо, яксь провокація, — на зразок отієї, котра лежала в основі «Зомбі». Пам'ятаєш?

Я гірко засміявся. Ще б пак, це була одна з моїх найбільших справ, — у січні дев'яносто першого року московське кагебе готувало терористичний акт в Україні, щоб одночасно зі штурмом вільнюської телевежі ввести війська і в нашій республіці. Справу зірвав «Тартар», котрий зумів нейтралізувати виконавців теракту; між іншим, нам щедро за це заплатили, — хтось із тодішніх політиків у Верховній Раді УРСР дуже не хотів випускати владу з рук.

— Все може бути! — відказав я. — І на те я детектив для особливих доручень, щоб відвернути подібну акцію. Ну, то що?

Мурат знизав плечима.

— Працюй! — сказав він, підводячись. — Глобуса треба нейтралізувати найближчими днями. Ти повинен вийти на нього буквально сьогодні ж. Втямив?

— Втямив… — замислено пробурмотів я. — До речі, він уже, напевне, в Грозному!..

— Звідки ця інформація? — обернувся до мене Мурат.

— Підслухав. Такий собі уривок з розмови, — я коротко переповів, як все воно відбувалося.

— Он воно що! — повільно проказав шеф безпеки, коли я скінчив.

— Тожбо й воно!.. — буркнув Мурат. Тоді з сумнівом глянув на мене. — Ти уявляєш, наскільки важлива ця інформація? І що за нею може стояти?

— Уявляю, — відрізав я. — Ще й як уявляю, ого! Саме тому я й хочу завершити цю справу. Навіть якщо для цього доведеться їхати в Грозний.

Над привокзальною площею скісно пролітав сніг.

— Посидь, — сказав я Ронні. Тоді відчинив дверцята авто і виліз надвір. — Півгодини, не більш. Не повернуся — телефонуй в «Тартар». Зрозумів?

— О'кей! — незворушно буркнув янкі. Він розвалився на задньому сидінні й лінькувато жував гумку. — Може, і я став би у пригоді?

— Ні. Сиди тут і чекай. Це мої розборки.

Я обігнув площу й став спускатися в підземний перехід. Людей було — ну, не протовпитися, їйправо! Нав'ючені кошиками, сумками, торбами, якимись ящиками зпід сигарет, мішками і величезними рептухами, вони сунули густим, безперервним, брудним натовпом, вливаючись у бездонну прірву метра, в численні приміські електрички, в поїзди далекого сполучення… Господи, я навіть в роки застою не бачив стільки народу на вокзалі! Навіть за тої вбогої, нестерпно душної епохи, коли за кожне всупереч сказане слово тебе хапали за горлянку, коли продукти були тільки у великих містах, а по райцентрах висіли хіба що партійні гасла, котрі закликали славити капеесес, будувати комунізм, — навіть тоді люди не жили так убого й злиденно, як за нинішньої пори. Здається, вся Україна знялася з місця й кинулася врозтіч, — хто на торги до Москви, хто на колгоспні поля збирати моркву й картоплю, котра лишилася після комбайнів, а хто гендлювати цигарками чи шоколадом, як ось ці бабусі під стінами. До чого ж треба довести людей, подумав я, щоб вони на схилі віку мусили отакот заробляти на шмат хліба! А як гарно все починалося: мітинги, пісні, багатотисячні демонстрації… А оті листівки, які розклеював Рух: Україна перша в Європі по вирощуванню картоплі, по виробництву молока, по зерну, по м'ясу, по всьому, що тільки не візьми… І от все оте за два роки незалежна влада звела нанівець!

Під тінами стали тягнутися кіоски. Ну їх тут і було — геть всенький перехід забито! От хто зараз живе, то це власники отаких яток. Важко собі навіть уявити, скільки заробляє хазяїн комерційного кіоску. Його денний прибуток, з якого він, зазвичай, не платить жодних податків, — удвічі, втричі перевищує місячну платню міністра. Оцей крихітний, замкнутий світ у привокзальному переході жив за своїми законами, і кожен, хто тут проходив, підсвідомо почував цю відрубність, — тут стояв специфічний, ні з чим не зрівняний дух наживи, гендлярства, кримінальних розборок, грубих грошей, дешевих повій, дорогого коньяку, хабарів (і міліції, й податковим інспекторам, і районним властям), а крім того, й таких речей, про котрі можна хіба що здогадуватися.

Я пройшов аж у кінець переходу й опинився коло заґратованого рундука. ОБМЕН ВАЛЮТ — було написано.

— Э, мужики! — лінькувато сказав я, постукавши у віконце.

Ні звуку. От же ж босота, подумав я, трохи почекавши, й став грюкати кулаком по стіні.

— Э, что за дела… открывай!

В будці щось завовтузилося. Тоді почувся гучний удар і зойк. Он воно що, подумалося мені. Я обійшов рундук і, взявшись за край залізних дверей, обіруч смикнув їх на себе. Щось гримнуло, і в очі вдарило світло люмінісцентної лампи.